Не шукайте в моїх словах заклики до тероризму, їх і так вистачає на просторах нашої держави.
Я хочу звернути увагу на інше. На той десяток міліціонерів, що оберігають адмінбудівлю. З часів бурхливих мітингів традиція «десятки міліціонерів біля входу в ОДА» надійно збереглася. Кожного разу, коли йду у справах робочих, у фойє облдержадміністрації ввічливо зустрічають правоохоронці. Іноді – ще й двері допоможуть відкрити, іноді – буркнуть щось незрозуміле на моє «Добрий день!». І все. Так, це дійсно все, що мені доводиться очікувати від хлопців, яких вишикували охороняти будівлю від різних капостей з боку нехороших людей. Хоча, ні, не все. Іноді мені хочеться бути дуже-дуже правильною і я сама видаю міліціонерам хто я:
– Добрий день, журналіст Надія Кучер, на прес-конференцію …(тут вставити потрібне прізвище чиновників).
На що зазвичай отримую легкий кивок головою від міліціонерів.
А я хочу більшого! Щоб мене попрохали показати посвідчення, щоб подивилися на фото (а раптом я прийшла із чужим посвідченням, і взагалі я не журналістка, а шпигунка надсекретної організації США??). Аж ні. Довірливі полтавські міліціонери мовчки кивають і я кожного разу повільно йду до східців. Навмисне не користуюся ліфтом в надії, що ось-ось один із правоохоронців все ж одумається і запитає мене в спину: «Дівчино, куди Ви, покажіть свій документ!». Мої думки кожного разу залишаються просто думками. Можливо, міліціонери просто запам’ятали хто я?
Але раптом мені захочеться принести у облдержадміністрацію якийсь заборонений предмет? Наприклад, вибухівку? Думаю, я зможу спокійно зайти і без проблем вийти. Духовна столиця України – тут усі усім довіряють. Навіть міліціонери, ось такий парадокс.
