Помітила, що більшість із них діляться на два види. Одні називають Полтаву духовною столицею України, інші не церемоняться й називають просто болотом. І сперечатися з останнім стає все важче. Як то кажуть, проти правди не попреш.
Тому погоджуюся із тими, хто, демонструючи фото ям на дорогах й каналізаційних люків, де замість покришок стирчить гілля, скаржаться, що місто не має мера. Хоча ідеально відремонтована одна із вулиць міста переконує, що мер у Полтаві таки існує. Смію заявити, що не погоджуюся з тими, хто привселюдно прикріпляє банер із номером особистого мобільного телефону мера на стіну міськради, як це зробили днями. Моральну етику ще ніхто не скасовував.
Залюбки погоджуюся із тими, хто збирається вийти на вулиці міста, щоб прибрати сміття. Це добра справа. А те, що ідея трішки пахне виборами – це уже окрема тема для розмови. Але я категорично проти тих, хто нічого не робить для підтримки чистоти у власному місті, та при цьому умудряється критикувати будь-яку корисну справу.
Скажу наперед, я не чоловіконенависниця і далеко не феміністка. Але помітила: здебільшого саме чоловіки полюбляють покритикувати інших, на помічаючи при цьому колоди у власному оці, чи пак, справах. Це виглядає приблизно так: великі хлопчики зібралися у маленькій пісочниці і вирішують в кого відерце із лопаткою яскравіше. Граються, хто як уміє. Хтось у хованки від судді, хтось воюючи із вигаданими противниками, ще хтось за рахунок громадськості вирішує власні родинні проблеми. А за кілька сотень кілометрів від нас інші хлопчики мовчки захищають Україну. Пильнують щодня і щоночі мирне небо над головами своїх родин і тих чоловіків, які влаштовують маленькі ігри і вигадують проблеми там, де їх майже немає. Можливо, пора уже свою енергію у інше русло направити, якщо хочеться вирішувати глобальні міські проблеми? Ось пару підказок: хлопцям, які повернулися із зони АТО, потрібні житло і реабілітація, а тим, хто перебуває там – постійно потрібні продукти харчування, одяг та різне начиння.
