Книга російського економіста Лариси Буракової вийшла у світ у 2011 році. Згодом робота набула популярності і вийшла ще й у самій Грузії та Монголії.
У 2014 році ця історична хроніка грузинських реформ з’явилася і українською мовою, великою мірою завдяки редактору «Історичної правди» Вахтангу Кіпіані. Журналіст приїздив її презентувати у ПНПУ 1-ого лютого 2014 року, коли ще не зрозуміло навіть було, чим закінчиться Євромайдан і про жодне переймання успішного реформаторського досвіду взагалі не йшлося. Проте Кіпіані вірив, що ця книга потрібна і активно її просував.
Вахтанг Кіпіані (фото – varosh.com.ua)
Лариса Буракова – співробітник Інституту економічного аналізу. Закінчила Вищу школу економіки. Співпрацювала з журналами «Forbes» та «Ekonomist».
Як стверджує Буракова у передмові від автора, написати цю книгу її змусив дефіцит інформації про грузинські реформи. А вони, на думку автора, «цікаві, корисні, захоплюючі й, здається, унікальні».
Лариса Буракова (фото – ipress.ua)
Починається книга з розбору міфів, які існують у інформаційному просторі і суспільстві з приводу реформ у Грузії. Лариса з допомогою цифр і аргументів доводить читачу, що це «диво» відбулося не завдяки матеріальній підтримці західних країн та США, переказам емігрантів, що ця держава не поринула в боргову яму, а Саакашвілі не розпродав Грузію іноземцям, що їх економіка не залежить від Росії. Всього 13 міфів, які створюють негативний образ грузинських реформ. Їх Буракова розвінчує з педантичністю вченого-економіста.
Далі вона береться до розповіді історії реформ у цій країні.
Перші грузини, з якими знайомить читача автор (розділ «Ми прийшли, щоб змінити всі правила гри») – колишні вже тепер президенти Грузії – покійний Едуард Шеварнадзе та Михайло Саакашвілі. Буракова зробила з ними інтерв’ю. Уже у самому відношенні до Лариси (Шеварнадзе вона чекала півтори години перед воротами його резиденції на холодному вітрі, а в Саакашвілі про неї піклувалися, щоб вона не занудьгувала) можна зробити висновок, наскільки це різні люди.
Михайло Саакашвілі (фото – blogs.voanews.com)
Розділ «Народження нової країни» знайомить читача з головними подіями Грузії з 1989 по 2004 роки. І там же ми вперше бачимо ідеолога грузинського реформування – Каху Автанділовича Бендукідзе. Саме він став локомотивом змін у Грузії, назавжди увійшовши в історію своєї країни.
Буракова розповідає про три найважливіші уроки з цих реформ, які кожна країна, що розвивається зобов’язана взяти собі на озброєння.
1) Дебюрократизація – про зменшення чиновницького апарату, ліквідацію застарілих структур, які виконують непотрібні в ринковій економіці функції.
Цікавою ідеєю стало створення стипендій, які надавали старим академікам, щоб вони пішли на пенсію. Вже потім вони зрозуміли, що це був такий собі психологічний трюк.
Оскільки Грузія мала погану славу як країна з великим числом «злодіїв у законі», то реформа МВС тут була вкрай важливою. Реформатори діяли радикально: за один день звільнили понад 15 тисяч працівників у цій сфері і почали набирати нових. Оновлення кадрів, зменшення їх чисельності та підвищення зарплатні – ці фактори зіграли свою роль у тому, що наразі працівникам МВС тут довіряють 90% населення.
Цікава деталь: у 2002 році 25% хлопчиків серед школярів хотіли стати «злодіями в законі», а 35% дівчаток – дружинами «злодія в законі».
Грузинське віділення поліції (фото – domsdushoi.livejournal.com)
2) Приватизація – команда реформаторів намагалася максимально віддати неефективні державні підприємства у приватну власність. По-перше, це давало кошти у бюджет країни, по-друге, більш розвивало приватний сектор як такий. По-третє, там, де гроші стикаються з державою, є великий ризик виникнення корупції.
Буракова, розпитавши реформаторів, показує як саме протікав процес першої приватизації команди Бендукідзе, як чиновники протистояли опору місцевих підприємців (ті хотіли купувати дешевше і не давати дозволу на купівлю іноземним інвесторам). І все ж «бендукісти» наполегливо стояли на своєму і добилися великих надходжень у бюджет.
Детально пояснюється, як саме діяли реформатори у приватизації стратегічних об’єктів, енергетиці, сільському господарстві, виноробстві, охороні здоров’я. Буракова не ідеалізує грузинських чиновників, розповідаючи і про речі, які в них не вдалися або вдалися не повністю.
Бендукідзе неодноразово приїздив в Україну і був радником Петра Порошенка (фото – economics.lb.ua)
3) Лібералізація – вона полягала у максимально можливому забезпеченні вільного ринку і мінімальному втручанні у нього держави.
По-перше, Бендукідзе реформував Антимонопольну службу, створивши Агенство з вільної торгівлі та конкуренції з іншими функціями. По-друге, змінив податковий кодекс, зменшивши кількість податків і пробачивши борги бізнесменів до 2003 року, що дало змогу вивести їх капітал з тіні. Реформа Трудового кодексу, ліцензійно-дозвільної системи, фінансова реформа – до всього цього команда Кахи Автанділовича підходила системно і педантично, борючись з політичними опонентами за кожен законопроект.
Так виглядають українська і грузинська позиція в Doing Business
Розділи «Як свобода змінює країну» та «Останні кроки та перші уроки» розповідають про те, наскільки сильно змінилася і продовжує змінюватися Грузія під впливом реформаторських ініціатив. Цей процес триває, незважаючи на зміну керівництва держави.
Так виглядає столиця в країні, де 10 років тому практикувалося постійне відключення електрики (фото – georgia.orexca.com)
З самої книги варто виокремити певні узагальнення по роботі грузинських реформаторів:
1) Постійна робота.
Люди з команди Бендукідзе працювали не тільки в робочий час, а й у вихідні. Якщо потрібно було швидко підготувати законопроект, або виправити зауваження до підданого критиці, то бували навіть нічні зміни.
2) Ліквідовувати джерела корупції.
Реформатори аналізували шляхи, де чиновник може отримувати незаконні кошти (ліцензії, довідки, дозволи тощо) і просто відміняли ці кроки.
3) Омолоджувати штат.
Бендукідзе не боявся ставити на відповідальні посади вчорашніх випускників і створював їм умови для розвитку.
4) Вести роз’яснювальну роботу.
Тут реформатори припускалися великих помилок, оскільки, з огляду на великі об’єми роботи і кількість впроваджуваних реформ, не мали змоги вести продуману інформаційну політику. Тому деякі їх нововведення інколи сприймалися суспільством негативно.
Звісно, навіть самі чиновники визнають, що ще багато над чим варто працювати, але ті результати, які досягли грузини, варті того, щоб їх ідеї і алгоритми роботи переймати і впроваджувати у себе.
Цитата: «І доти, поки ми, у першу чергу пострадянські країни, не повторимо чи не перевершимо Грузію за багатьма параметрами, про успішні грузинські реформи варто продовжувати говорити, їх треба аналізувати, намагатися переймати. І не прикриватися відмовками про унікальність наших країн, традицій, культури або розмірів».
