Андрій Куликов у Полтаві. Фото – np.pl.ua
Головною метою візиту Андрія Куликова до Полтави був обмін досвідом між медіа-експертом та полтавськими ЗМІ. Не оминули можливості поспілкуватися із телеведучим і ми.
– Пане Андрію, в нинішній неспокійний час які найважливіші проблеми регіональної та київської журналістики, в чому їхня відмінність?
– Найголовніша проблема журналістики регіонів, крім недооплачуваності та недозабезпеченості ресурсами, – це її недооцінюваність та маловідомість. Я постійно буваю у деяких областях, завжди дивлюся місцеве телебачення і слухаю радіо. Можете що завгодно зі мною робити, але на недофінансованих, ганебно забезпечених ОДТРК, я завжди знаходжу десь дві програми, які є умовно європейського рівня. Питання в тому, що їх не можуть створювати 12, бо грошей немає. Готують приблизно одну-три програми. Якщо зібрати все разом, то можна забезпечити мовленням, якщо й не цілодобовим, то годин на 16, потужний загальноукраїнський канал громади. Одна з проблем, яка є спільною і для Києва, і для областей, – фактична відсутність вертикальної організації нашого виробництва. У нас існує від 15 до 20 центральних каналів, які обслуговують із міст не корпункти, а окремі журналісти. До того ж, я вважаю, що для України потрібно зараз 5-6 центральних каналів і ліквідація ОДТРК як неефективного нині органу. Натомість – створення місцевих відділень або корпунктів телеканалів. Не обов’язково в кожному місті, але об’єднанні. Тоді частина продукції, яка не пов’язана з виготовленням новин, а пов’язана з документальними фільмами, навчальними та дитячими програмами, може бути передана на місця. Бо ці нові пункти будуть забезпечені матеріально не гірше, ніж Київ. І до речі, припиниться, може, й не повністю, відтік кваліфікованих спеціалістів до Києва. Я думаю, що це один зі шляхів покращення ситуації. І, звісно, є спільна проблема – тиск на ЗМІ з боку влади та бізнесу. І ще одна – відсутність зв’язку із публікою.
– Під час одного зі своїх виступів Ви казали, що у часи війни суспільству потрібно давати важливу інформацію. Чи потрібна суспільству правдива інформація?
– Я думаю, потрібно надавати всю правдиву інформацію, але за єдиним винятком – коли ця інформація суто військового характеру і може бути використана противником, через що загинуть наші військові або мирні жителі. Головне, щоб наші помилки не призводили до подальших смертей.
– Коли починався Майдан і велася пропаганда з боку російських ЗМІ, чи могли українські ЗМІ попередити її, чи ця інформаційна війна була програна?
– Насправді, російська пропаганда почалася раніше. А українські ЗМІ впустили її задовго до активної фази. Ми зробили це тоді, коли замість створення власного, може, й не повністю, а хоча б частково російськомовного якісного продукту, пішли на закупівлю російськомовного продукту з Росії. І фактично в українському телепросторі, особливо в його художній частині, припинив існувати українець. Я не маю на увазі людину, яка розмовляє українською, йдеться про українця, який жив проблемами нашої держави. Ми заповнили це людьми, які жили не в нашій країні. І хоча багато проблем і життєвих ситуацій схожі, але вони не такі, як у нас. Якби ми вчасно це зробили, тоді російська пропаганда не мала б такого впливу на нас. Проблема ще й в тому, що ми сприйняли той спосіб життя, ті обставини, як свої, бо день у день телебачення показує їхнє життя – і ти наче опиняєшся в Росії. І тоді, коли звідти надходить інформація, ти підготовлений, щоб сприймати її як свою. Я думаю, це частково пояснює проблеми. І крім того, розпорошеність ресурсів українського телебачення не дозволяє забезпечити ефір достатньою кількістю якісної української продукції. А росіяни дуже якісно працюють. Якщо ми абстрагуємося від моральних аспектів, то суто технологічно в них телевізійний продукт дуже високого рівня. Тому завдяки цьому вони «б’ють» чи не всю нашу продукцію.
– Тоді постає питання: чи є у нас шанс повернути людей зі втрачених територій?
– Я думаю – так, через певний час. Питання в тому, що ми повинні чітко усвідомити: там, де людям пропонують якість, яка ще й підтримана моральністю, всі шанси на нашому боці. Тільки на моральність чи правдивість покладатися не можна. Потрібен тандем. Але ми повинні ще й технологічно працювати, щоб привабити людей. І в українській історії були приклади, коли саме запропонований продукт отримував попит, а не попит формував пропозицію.
– Ви говорили, що вісім з половиною року працювали в Англії. Скажіть, якби там розпочався подібний український Майдан, якою була б реакція влади?
– Там є історія суспільних заворушень. Наприклад, коли було запроваджено районний податок і люди почали платити в районні бюджети згідно із вартістю квартир, в яких вони мешкали, то по всій країні пройшли справжні заворушення. І тоді влада досить жорстко їх придушувала. Крім того, були заворушення, коли лідер консерваторів закривав вугільні шахти, що спричинило серйозну кризу в багатьох містечках, де люди жили переважна за рахунок шахт. Там, де учасники протестів висловлюються не демократично, влада використовує досить жорстку протидію. Інша справа, що завдяки багаторічній, а, може, й багатовіковій традиції демократії у британців напрацьовано більше способів, коли місцева громада або окремі мешканці можуть впливати на дії влади. До таких масових мільйонних демонстрацій в одному місті справа доходить не дуже часто. Єдина така демонстрація, яка зібрала близько мільйона людей, – виступ проти війни в Іраку. І тоді все обійшлося мирно, бо демонстранти ні на кого не нападали. До речі, це було дуже повчально і для багатьох журналістів, зокрема для «Бі-Бі-Сі». Бо всі мали свої погляди на цю проблему, і тоді керівництво корпорації поширило циркуляр, де було сказано: «В жодному разі не заперечуємо проти вашої участі у демонстраціях, але ми просимо тих, хто працює в ефірі, не промовляти на мітингах, щоб вашу позицію не ототожнювали з позицією корпорації».
– Яким ЗМІ Ви довіряєте і що є індикатором довіри?
– Індикатор довіри – це коли зміст повідомлення відповідає заголовку. Наприклад, таке повідомлення «У Києві було заарештовано генерала ФСБ». Коли ж ти розкриваєш повідомлення, то перше речення: «У Києві було затримано чоловіка, який представився генералом ФСБ». Це зовсім інші речі. Є ті ЗМІ, якими я зазвичай послуговуюся, це зручно. Це «Українська правда», новини «Факти ICTV», новини «Першого національного», сайт «Цензор.Нет» чи «Обозреватель». Я йду туди, бо це зручно, але завжди перевіряю інформацію. Повністю я не довіряю навіть сам собі.
– На Ваш погляд, створення Міністерства інформаційної політики доцільне?
– Я з самого початку був противником створення цього міністерства. Але з часом я дещо змінив свій погляд. Я бачу і знаю, що Міністерство інформаційної політики робить дещо корисне. Зокрема, це й допомога під час створення радіостанцій на Донбасі. Зараз ведеться організація мовлення кримсько-татарською в Криму. Але якщо розглядати абстраговано від тієї діяльності, яка проводиться, то створення міністерства, яке очолює людина, котра тривалий час керувала каналом, який і досі належить Президенту, на мою думку, може бути потрактоване, як спроба Президента збільшити свій вплив і на ЗМІ.
– Якщо відбудеться об’єднання ОДТРК із іншими областями, чи може бути зменшення «новинарної потужності»?
– Навпаки. Мені здається, що тоді з’явиться більше можливостей. Об’єднання – це ж збільшення сил.
– Але ж і збільшення новин.
– Давайте подивимось, коли новина заслуговує на те, щоб її показати, а коли – ні. Особливо це стосується не регіонального рівня, а загальноукраїнського. Я сам був редактором телевізійної служби новин, і іноді ми змушені були звернути увагу на ту чи іншу область. Не тому, що там щось відбувалося, а тому, що нам треба було просто звернути увагу. В Британії існує така система, там немає місцевого телебачення, є виробничі об’єднання. Коли іде загальнобританський випуск новин із Лондона – це приблизно 17-20 хвилин, він складається із найважливішого, що відбулося в регіонах. Потім, коли 17 хвилин минули, людина в студії каже: «Я передаю слово нашим місцевим колегам». І в кожному регіоні починаються власні новини. А потім знову слово надається студії в Лондоні. Так гарантується представництво місцевих новин, місцевих журналістів на загальнодержавному екрані і в загальнодержавній свідомості, що набагато важливіше. У такому випадку людина не просто дізнається, що у Верховній Раді проголосували за якийсь закон. Журналісти одразу розповідають, що цей закон означатиме в Полтаві.
