Сергій Павлюк: «Ми так багато брешемо у житті, що давайте хоч на сцені говорити правду»

Інтерв'ю
Ольга Коваленко27 вересня 2015 о 11:434085 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Сергій Павлюк: «Ми так багато брешемо у житті, що давайте хоч на сцені говорити правду»
Інтерв’ю із режисером вистави «Остання любов Гетьмана».

Режисер Сергій Павлюк

Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя 14 жовтня презентуватиме театральній спільному міста першопрочитання п’єси Анатолія Крима «Остання любов Гетьмана».

Колектив працював над «народженням» історичної драми про Гетьмана Івана Мазепу, його любов, його вчинки, його сумніви, його пріоритети, трохи більше місяця під пильним творчим оком знаного в Україні та за її межами режисера Сергія Павлюка. Його нестримній жазі творчості можна лише дивуватися, його шаленому темпоритму створення вистави можна лише по-доброму заздрити, його логікою та професіоналізмом – просто захоплюватися. Сергій Павлюк може годинами розповідати про улюблену професію, фонтанувати ідеями та вигадувати фішки-манки для своїх постановок і для персонажів, які оживають у його театральному світі. Для акторів спілкування з Сергієм Павлюком – це професійний досвід, це творчі емоції, розмова з авторитетною людиною, яка, при всій своїй досвідченості, майстерності, знаходиться у пошуку, для якої одна секунда відсутності мислення рівноцінна втраті важливого штриха конфлікту, інтриги. А для читачів – це можливість більше дізнатися про прем’єру, про завдання театру і багато іншого з вуст режисера з десятирічним стажем, на рахунку якого більше півсотні постановок.

«Моя логіка побудови матеріалу йде від людей, із якими працюю над ним»

У мене були думки створити виставу про Мазепу ще років шість тому, коли ще ніхто не хотів ставити про нього. Прочитав п’єсу Шевчука, знайшов ще одну в журналі «Український театр». Також були й думки поставити у полтавському театрі. На сьогодні вони втілилися у роботі над п’єсою «Остання любов Гетьмана». Мені цікаво працювати з драматургічним матеріалом, доки вирішую для себе задачу. Так було і з п’єсою Анатолія Крима. Я створюю свою логіку, не втрачаючи логіки автора, свій світ. Ставлю вистави про людей, з людьми, у реальному часі.

Мене «звинувачують», що в одній виставі у мене образів на три-чотири постановки. Приходять думки, що можна було щось прибрати, але повірте, я й так багато викидаю. Вся інформація, яку отримую в процесі постановки, допомагає вибудовувати образи. Якщо відмовитися від деяких влучних знахідок, може постраждати актор, він буде «голий» без цього. Матеріал сам відбирається у процесі роботи, схематично вибудовується концепція з купою ліній. Надалі – те, що треба залишається, що не треба відсіюється, а факти адаптуються під часові рамки.

Наприклад, той факт, що у Мазепи у 65 років почало віднімати праву руку, були страшні болі може стати для актора фішкою, проявитися у пластиці, допомогти зробити образ об’ємнішим. Ідея в тому, що є різні види картинок – об’ємна і плоска. Коли дивишся на плоску намальовану картинку – все ніби є, але з іншого ракурсу – пусто. Так і актор створює свій образ. Інколи дивишся, ніби все є, але якщо розвернути іншим боком – нічого, а треба створити 3D ефект. Для цього актора потрібно наповнити деталями, щоб він був цікавим з усіх сторін. Тоді він знатиме кого і що грає, що відчуває.

«Не люблю, коли ідеалізують інших людей»

Герой – це той, хто боїться, робить помилки, жертвуючи собою, але переступає через свій страх, йде до мети. На цьому шляху той же герой може зробити купу дурниць. Так і у виставі про Мезепу, мені цікаво не засліплюватися поняттям стерильного воїна на коні, а розібратися у душі, зрозуміти мотивації, спробувати виправдати його. Ми знати правду не можемо, ми не жили у той час, але в моїх роботах такого ґатунку героя шкода, адже розуміємо, що він така ж людина, як кожен із нас. Якщо актор це правильно зіграє, я буду бачити як Мазепа бореться зі своєю хіттю… і програє… Як кожна нормальна людина! Потім він картатиметься цим, прийматиме рішення, що призведуть до інших наслідків. Любов в один момент переросте у ненависть, зраду, але ще мить – і людина шукатиме аргументи, що все ж добрі почуття ще залишилися. Постійно повинен бути цей конфлікт, який і штовхає на вчинки. Саме про це я роблю виставу у полтавському театрі, розбираючись у мотиваціях.

Мазепа для мене – в першу чергу, людина. Він не «воїн світла», як писав М. Кульчицький, який просив «не допустити постановку, яка паплюжить ім’я Великого Гетьмана». Мазепа для мене не є великим, адже факти настільки різні, що не можна сказати однозначно. Не знаючи яким він був, роблю висновки з його вчинків і розбираюсь чому він чинив так, а не інакше. Адже, в залежності від певних подій, ситуацій людина й приймає рішення. При цьому вона залишається людиною – зі своїми бажаннями, скелетами у шафі. Виникають питання, чому з героїв роблять героїв, забуваючи, що вони вбивали людей? Вони не вбивці, але сам факт про це накладає відбиток. Уявіть, скільки козакам доводилося вбивати, адже, якщо не вони, то їх. Але деякі особи сьогодні мислять так, що у козацьку добу всі були «стерильні», кланялись, не існувало інтриг… Так створюється ілюзія, що тягнеться із совдепії, а саме – «шароварне» сприйняття України. Але, все ж , я - космополіт, чи, принаймні, хочу ним бути.

«Вірю, що можу зацікавити людей тим, що роблю»

Є дуже гарне слово – субординація, але вона, зазвичай, відсутня у театрі. При всій своїй толерантності, інколи доводиться бути деспотом і тираном, щоб її повернути в його стіни. Є два виходи: «заразити» або змусити. Намагаюся бути відвертим з людьми, шукаю шляхи, щоб донести до них свою ідею, і у співтворчості разом створювати задумане… Інколи розчаровуюсь… Потім лише прем’єра показує, що все робив правильно. Та тут все ж виникає двояка ситуація: намагаючись бути щирим, розповідаючи про себе, наближаю до себе чужих мені людей. Побічний ефект – мені дуже погано після того, як вони зраджують мою довіру. Чекаючи щирості у відповідь, не отримую її, розчаровуюсь. Значить, я не лицемірю, не маніпулюю ними.

Я дійсно хочу знайти спільну мову, згадую ситуації зі свого життя, щоб актори, з якими працюю над створенням образу, згадали свої, навчилися використовувати всі ці речі. Адже всі основні емоції – біль, радість, гнів, злість – у кожному з нас присутні. Актору треба знати, чим саме він володіє, говорити правду. Вони не розуміють, що, як ніхто інший, мають унікальну можливість вирішити свої проблеми: просто розповісти зі сцени, розкритися, розібратися в собі. Глядач може й не зрозуміє правда це чи ні, але актор буде щирим, і від цього – буде хорошим актором.

«Не можна брехати на сцені, як і кожна людина не повинна брехати сама собі»

Ми, зазвичай, звинувачуємо у ситуації інших, намагаємося розібратися у всіх, але не у собі. Не можна зіграти любов не кохаючи, прийняти рішення, не зваживши перед тим всі «за» і «проти» і таке інше. Деякі актори забувають про це. Вони інколи виходять на сцену і просто говорять текст, аби сказати, не тримаючи партнера, не намагаючись постійно бути у конфлікті, йти від внутрішнього до зовнішнього. А це основа театру! Тому, доводиться штучно створювати конфлікти, щоб «витягти» їх на емоції. Це примітивний, жорстокий, аморальний, але, як показала практика, найбільш дієвий метод роботи. Тому буває виникає проблема, адже тоді вони не відділяють професіоналізм від життя, сприймають все на особистий рахунок, ображаються, це заважає далі працювати.

Акторська професія – це колосальна професія, тому актори, які зрозуміли основу театру, ті, що від Бога, щиро вірять у неї, досягають високого рівня професіоналізму, при цьому залишаючись людьми.

«Випадково знайдений трек до вистави про Мазепу допоміг вибудувати сутність вистави»

Кажуть, режисер повинен знати все. Я з цим не згоден. Нас учили, що режисер така ж людина, може помилятися. Він всотує інформацію, як губка, думає, як її правильно застосувати у процесі майбутньої постановки. Я боюсь зупинитися, боюсь, що нічого не вмію, нічого не знаю і не знаю звідки це все у мене береться… Постійно думаю, адже потрібну для вистави емоцію може викликати перегляд фільму, музика, картина, тощо. До речі, так було і з Мазепою. Мені просто принесли пісню, яка наступного дня стала основним прийомом, із неї вибудувалася сцена у Петра І. Тому, підбір музичного матеріалу – це справа непередбачувана. Інколи можу місяцями шукати, а потім зрозуміти всього за пару годин, що саме потрібно. Так і з Карлом сталося. Цей персонаж не з’являється у п’єсі, але про нього говорять. Коли ввів у пошуку «шведська народна», видало Марш Карла ХІІ. Виникли візуальні картинки проїзду Карла на фоні карти України. Ще віднайшов шведську пісню про перемогу під Нарвою, що автоматично лягла у вуста польки Дольської, яка співає цю пісню Карлу.

Випадково знайдений трек під назвою «Дерево мертвих» вибудував сутність вистави про Мазепу: це спогади про людей, які померли. Не тільки Мазепа у нас герой, а й Петро, і Карл… Ми дивимося на них, вирішуємо кожен для себе – простити їх, чи ні, але не маємо права судити, адже у кожної нації свої герої. Вони робили свої помилки, приймали свої рішення, у кожного був свій клубок долі і своє покаяння. Їх і досі чи то проклинають, чи то хвалять, але судитиме їх на небесах Бог. Хтось любив, хтось зраджував, хтось вбивав... Про них вистава, про людей, тому що й в залі на них дивитимуться такі ж люди, які зрозуміють можливо на емоційному рівні, що й самі щось зробили не так.

«Не потрібно придумувати колеса, потрібно всотувати і видозмінювати, давати людям живе мистецтво»

Театр – це єдине «живе» мистецтво, адже існує тут і зараз. Кіно, живопис, музика – все залишається на кіноплівці, на полотні, у нотах, і лише вистава – залишиться у режисерському трактуванні, створених акторами образах. Для сильнішого емоційного навантаження у виставі «Остання любов Гетьмана» діють три родиці, які супроводжують усе дійство живим автентичним співом. Це не моя вигадка, і я не соромлюся, що жінки залишилися в моїй пам’яті з фільму Миколайчука «Пропала грамота». Як казав театральний режисер Товстоногов: «Плагіат – це не те, що ти вкрав, а те, що ти взяв і погано використав». Я підсвідомо переніс їх на театр, і нині вони живуть у моїх виставах, є образами, які розвиваються в кожній новій постановці.

Перші дівчата з’явилися у дипломній роботі «Дума про братів Неазовських» у черкаському театрі в образі родиць. Це міфічні персонажі, які зустрічають душу людини при народженні, оберігають її до хрещення, а після смерті передають її смерті. Саме вони додавали виставі містичного забарвлення, не співали, омивали душі козаків, яких стратили, передавали смерті у красивому етюді. Потім був «Вій» у коломийському театрі, де вони символізували чотири стихії, виконували обрядові пісні. При народженні Хоми Брута змішували воду, землю, вогонь, повітря – з цього народжувався п’ятий елемент – людина. Далі – «Страшна помста» у херсонському театрі – дівчата родиці, які стали лейтмотивом вистави, духами-спостерігачами, і вже у «Наталці Полтавці» миколаївського театру еволюціонували у трьох берегинь роду. Вони символізували створення нової сім’ї, готували наречених до вінця, співали обрядові весільні пісні. У «Марусі Чурай» миколаївського театру – це втілення часу – секунда, хвилина і година. Дівчата «вводили» у спогади головної героїні, повертали у часовому консиліумі, перекидали у події то минулого, то майбутнього.

Використання трьох жінок у Мазепі – це повернення до теми родиць, які супроводжують душу. Вони вже несуть глибше змістовне навантаження – і родиці, які супроводжують душу, і час – повертають Мазепу у спогади, і ще тут їм надано значення парок – відьом, які плетуть веретено, лінію життя. Завдяки здавалося б примітивному прийому з плетивом, пряжею і клубками створюється візуальне тло, яке підсилює емоційне сприйняття.

«Мій театр – театр декількох акторів, які у процесі постановки стають «твоїми акторами»

Я дуже уважно за всіма спостерігаю. Вмію слухати і чути акторів, шукаю, в залежності від їхніх характерів, поведінки, емоційності цікаві штрихи для образу, відповідну пластику. Актори часто жартують, і коли ці жарти лягають на мою концепцію – залишаю їх. Головне, «відпустити» актора і не пропустити того, що для нього важливо, що саме він відчуває. Це жива гра, тоді це цікаво. У полтавському театрі є актори, які розуміють мене. Мені легко працювати з Василем Григоровичем Голубом (грає Мазепу, - авт.) – він дуже сильний по нутру, колосальний актор. Та всі «діди» в театрі просто чудові – і Володимир Семенович Гостіщев, і Володимир Морус, і Олег Олександрович Шеремет. Вони розуміють, що таке театр, його основу. А основа, як і будь-якого колективного дійства – чи то спорт, чи то будівництво, – це робота з партнером, ти маєш довіряти йому, бачити його очі. Це партнерство відчуваю, коли працюю з акторами Олександром Любченком та Богданом Чернявським – мені не потрібно їм нічого придумувати, ховати їх за чимось, вони просто розмовляють, самі вигадують, жартують. Такий мій театр – театр декількох акторів, які у процесі поставки стають «твоїми акторами». Я їм просто не заважаю, даю завдання, а вони його виконують. Такі в мене є у кожній виставі.

«Театр повинен бути для людей»

Прочитав, що Віктюк вважає, що театр – це елітарне мистецтво. Я з цим не згоден. Живопис, скульптура – це елітарне мистецтво, а там, де живі люди, де ти ніколи не повторишся – це мистецтво утилітарне, де є проблематика гідності, кохання, це комедії і трагедії, які трапляються з людьми. Театр тримається на трьох стовпах: драматург-актор-глядач. Виникає питання: де режисер? Він – цемент, що все з’єднує.

Драматург – автор ідеї, режисер – адаптує ідею, використовуючи людей, що у нього є. Це доводить мою улюблену тезу, що драматург пише про себе, режисер ставить про себе, актор грає себе, глядач дивиться про себе. Тому, для мене найстрашніша річ у театрі – це байдужість. Не кажу, що потрібно бути фанатом, але точно знаю, потрібно бути професіоналом. Театру треба служити, але ще кажуть: «служить я рад – прислуживаться тошно». Часто ці поняття плутають, а треба розуміти: якщо ти обрав професію – будь достойний її, намагайся стати кращим. Не через амбіції, а тому, що чим кращим будеш у своїй професії, тим більше глядачів стане прихильниками твого таланту, приходитиме до театру, щоб мислити, шукати і знаходити відповіді, пам’ятати, що всі ми, в першу чергу, Люди…


Позначення:

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter