Олександр В’ячеславович писав цю книгу 10 років, збираючи не лише дані про життя Героя Радянського Союзу в Україні, а й в далекій Канаді. Сам льотчик, також служив у тому ж 10 авіаційному полку дальньої авіації, що й Іван Іванович Даценко.
– Змалечку мене цікавила літературна творчість, – розповів Олександр Щербаков. – Писав вірші про військову службу, про знайомих, але про свого однополчанина вирішив написати монументальну книгу прозою.
Щоб було цікавіше та легше читати, письменник написав художню книгу, а не документальну, повідавши такі історичні факти про славетного земляка, про які ще ніхто не знав.
Іван Іванович Даценко (Пронизуючий Вогонь, Джон Макнобер) народився 29 листопада 1918 на хуторі Чернечий Яр, тепер Диканьського району – Герой Радянського Союзу, льотчик-винищувач, вождь племені індіанців, що входило до союзу ірокезів у Канаді. Іван Іванович служив у 10 (226) гвардійському Сталінградсько-Катовіцькому Червонопрапорному авіаційному полку дальньої авіації (що після війни почав базуватися у Полтаві).
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 р. за зразкове виконання завдань командування зі знищення живої сили і техніки противника і виявлені при цьому мужність і героїзм гвардії старшому лейтенанту Іванові Івановичу Даценку присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 1733).
19 квітня 1944 року літак на чолі з командиром екіпажу І. І. Даценком було збито ворожими зенітками поблизу Львова. Втікши із німецького полону, потрапив до СМЕРШу.
Із радянського полону втік до Сибіру і, напевно, дістався до Канади через Аляску. У 1967 році у Канаді проводилася Всесвітня виставка «Експо-67», на яку приїхала делегація з СРСР. Одного із учасників радянської групи танцівника Махмуда Есамбаєва зустрів кремезний, блакитноокий вождь, зодягнений у національний стрій, прикрашений ведмежими іклами. На голові — соколине пір’я, обличчя розмальоване.
Представився: «Іван Іванович Даценко із-під Полтави». Ще дужче здивувався танцівник, коли після частування маїсовими коржами вождь наказав дружині-індіанці: «Жінко, неси галушки! …». Підібгавши ноги, російський танцівник і український вождь ірокезів сиділи на циновках, пили горілку, балакали, а до вігвама раз-по-раз забігали дітлахи, які щебетали українською. Згодом вождь запропонував: «Давай заспіваємо!» — і стиха затягнув «Розпрягайте, хлопці, коней…».
На жаль, полтавський вождь ірокезів так і не побачив України...
Денис Скриль
