Порожні вулиці колись багатолюдних красивих міст Абхазії. Новий Афон. Фото Олега Апостолова
Журналіст «Кола» відвідав невизнану республіку Абхазію, яка 2008 року завдяки російському вторгненню «здобула» незалежність від Грузії. Чи вплинув формальний суверенітет на рівень життя місцевих мешканців, чим люди заробляють собі на життя та про особливості менталітету абхазців читайте у репортажі.
Російська Федерація, пункт пропуску «Адлер». По той бік кордону – Абхазія. Після двогодинного чекання в черзі підходжу до вікна паспортного контролю. Побачивши український паспорт, прикордонник уважно на мене подивився і почав гортати сторінки із візами. Від привітності, з якою він перевіряв паспорти росіян, не залишилося і сліду.
– Мета візиту до Абхазії?
– Туризм.
– Надовго?
– Ні, ненадовго. Ви лише в українців дізнаєтесь мету візиту?(громадяни Росії переді мною просто показували прикордоннику відкритий документ – на цьому паспортний контроль і завершувався).
– Проходь давай.
– Дякую.
Після російської інтервенції 2008 року, коли Абхазія здобула незалежність, її суверенітет визнали Нікарагуа, Венесуела та острівні держави, про які, напевно, за інших обставин ніхто й ніколи не дізнався б – Науру, Вануату, Тувалу, а також невизнані утворення – ПМР, Південна Осетія і Нагірний Карабах. Ну і, звісно, головний винуватець абхазької незалежності – Росія. Решта країн світу визнають Абхазію частиною Грузії у статусі автономної республіки.
Грузино-абхазька війна 1993-го та грузинсько-російська 2008 року супроводжувалися масовими етнічними чистками та депортацією грузин: відтак населення республіки скоротилося втричі. Грузин в Абхазії не люблять і місцеві мешканці кілька разів просили мене не згадувати про них уголос, інакше будуть проблеми.
Читайте також: "В городе школьных лет Петра Порошенко" про подорож журналіста "Кола" до Придністров’я
Гудаута
Абхазка із незвичним для цього регіону іменем Ванда показує мені у бік зруйнованого залізничного вокзалу. Говорить: у їхній бідності, руйнуванні інфраструктури та краху економіки винні грузини.
– Це все через них. Вони на нас напали і обстрілювали міста (у Гудауті розташована російська військова база – прим. авт.). Якби не грузини, ми б чудово зараз жили, – переконана вона.
– Чому ніхто не відбудовує вокзал? Коли він був зруйнований? – питаю я.
– 1993-го. На жаль, у нашої держави немає на це коштів, – додала Ванда.
Тим не менш, у абхазької влади знайшлися гроші на елітні автомобілі BMW X5, якими укомплектована місцева дорожньо-патрульна служба. При всьому своєму абхазькому патріотизмі, Ванда попереджає: із поліцією краще не зв’язуватися, інакше можна позбутися грошей і цінних речей. Загалом ситуація на вулицях міст Абхазії досить напружена – рівень злочинності у республіці просто зашкалює. Перед приїздом туристи зі стажем запевняли мене, що телефон я повинен заховати якнайдалі, грошима «не світити» і взагалі не гуляти ввечері самому. Слушність таких порад я перевірив на власному досвіді – проте, на щастя, без наслідків.
Абхазія безнадійно застрягла у кризових 90-х: у республіці тотальне безробіття, на всю країну нараховується три банкомати, два з яких знаходяться у столиці – Сухумі (абхази називають його Сухум: на їхню думку, прибравши характерне для грузинських топонімів закінчення «і», вони позбуваються свого «колоніального» минулого). У республіці практично немає Інтернету, мобільний зв’язок – лише російські оператори. Розмовляти по телефону по роумінгу досить дорого і більшість абхазців не може дозволити собі «мобілку». Люди заробляють здебільшого вирощуванням і продажем цитрусових: завдяки вологому субтропічному клімату тут родять лимони, лайми, апельсини та мандарини. Місцеві жителі здають їх за безцінь російським підприємцям, які потім перепродують фрукти на території РФ із ледь не десятизначною націнкою.
На гудаутському ринку, галасливому та по-східному строкатому, вибираю хурму. Дізнавшись ціну, не приховую обурення – 150 рублів (майже 50 гривень за нинішнім курсом – тобто, дорожче, ніж в Україні).
– Молодой человек, берем шоколадный королек (різновид хурми – прим. авт) – сахарный, сладкий! Чачу берем, специи! Пробуем, выбираем! – звертається до мене одна з продавчинь.
– Я не сумніваюся, що ваші корольки – це суцільний цукор і шоколад, але щось задорого, – відповідаю .
У результаті ціна несподівано для мене була збита утричі і мені здалося, що якщо б я ще трохи поторгувався, то вона віддала б мені їх безкоштовно.
Ринок знаходиться біля будівлі місцевої школи. Незважаючи на пошарпаний фасад і часткову відсутність вікон, навчальний заклад діє. Версія місцевих мешканців та сама:
– А що нам робити? Це все грузини. Під час війни їхні снаряди влучили в школу. У нас немає коштів її ремонтувати, нехай вони (грузини) платять! – переходять на крик продавчині.
Біля пошарпаної бетонної коробки школи пасуться корови. Одна з них підібрала целофановий пакет і проковтнула. «Добре, що не купив молоко», – подумав тоді я і вирушив у напрямку Нового Афона.
Новий Афон
Місто славиться своїм православним монастирем (більшість абхазців сповідує християнство східного обряду) та новоафонською печерою, у якій діє метрополітен в мініатюрі – новоафонська печерна залізниця.
З-поміж інших побачених мною міст Абхазії, Новий Афон видався найбільш пристойним. Туристична інфраструктура тут є досить розвиненою, а між занедбаними будівлями радянських санаторіїв та пансіонатів розташовані свіжі і з гарним ремонтом та навіть Інтернетом сучасні міні-готелі. На вулицях досить багато туристів, чого не скажеш про в минулому елітні курорти Гагра і Піцунда.
У місті також діє дегустаційна зала одного із абхазьких винзаводів, де, як не дивно, безкоштовно можна покуштувати місцеве вино. Це здебільшого сухі сорти та «Кагор». Середня ціна за пляшку – приблизно 200 гривень.
Озеро Ріца. Фото Олега Апостолова
Довга дорога до Ріци
Дорогою до озера Ріци, яка пролягала у живописній місцевості у долинах рік Бзипь, Юпшара і Гега, я ненадовго зупинився на одній із гірських пасік. Біля дерев’яних вуликів група російських туристів дегустувала чачу і медівку у той час, як жвавий пасічник розповідав їм про абсолютну перевагу його меду над усіма медами світу. Змучені перепадами висот, гірською дорогою та 70-градусною чачею, туристи схвально кивали у відповідь, хоча, схоже, мед їх цікавив найменше. Із кавказьким запалом бджоляр переконував екскурсантів, що Абхазія славиться значним відсотком довгожителів, і так довго вони живуть виключно тому, що регулярно вживають гірський мед, саме такий, як у нього.
– Якщо хочете довго жити і не хворіти, то купуйте в мене мед! І будете довго жити, я вам кажу! – з надією та легкими нотками погрози говорить пасічник, але ці залізні аргументи не справили на туристів жодного враження, натомість майже кожен із них придбав пляшку чачі.
Ріца – одна з головних туристичних пам’яток Абхазії. Озеро розташоване на висоті 950 метрів над рівнем моря, а його глибина сягає 130 метрів. Водойма славиться чистою водою (прозорість – до 10 метрів) та фореллю, яку можна скуштувати у прибережному кафе. Одна смажена рибина обійшлася мені приблизно у 100 гривень.
Гірська пасіка. Фото Олега Апостолова
Гнітюче враження справила велика кількість сміття, розкиданого навколо цього унікального природного об’єкту. Судячи із реплік моїх попередніх співрозмовників, місцеві мешканці, мабуть, традиційно списали цей недолік на грузинів і чекають, коли вони приїдуть, щоб прибрати.
Якщо мене хтось спитав би, чи хотів я повернутися до Абхазії ще раз, то я, напевно, відповів би «ні». Абхазці називають свою землю Апсни – «країна душі». Мені здається, що навіть якщо ця душа дійсно є, то вона змушена поневірятися просторами республіки, ночуючи на зруйнованих вокзалах, які понад 20 років ніхто не відбудовує, порпаючись у смітті і принагідно вимагаючи у всіх хабарі – навіть у самої себе. Водночас її неодмінною складовою є прекрасні гори, ріки, озера, живописне узбережжя. Втрачати і знов віднаходити – мені здається, саме так кількома словами можна описати життя Абхазії – країни душі, яка не може знайти спокою.
