На цей момент ми з чоловіком уже «виховували» двох абсолютно чарівних киць і розширювати це дружне коло не планували. Але я вирішила злукавити.
– Та я б узяла, але чоловік ніколи не погодиться, – сказала я, знаючи що так воно й буде. – Але Юлія чомусь зраділа такій постановці питання.
– А я його спробую умовити! – сказала вона.
Так воно й сталося.
Коли я прийшла забирати гарненьку кішечку, виявилось, що ту, з фотографії, уже забрали. Тож мені дісталась її сестричка. Про те, що Сіма (так звати кицю тепер) зовсім не сором’язлива гарнюня, стало ясно майже одразу. Адже це кошеня постійно скаче, бігає, шось вишукує, грається.
Із Сіминих здобутків – падіння в бідон з водою, стрибок із вікна другого поверху, псування паласу в кімнаті, нескінченні розбірки зі старшими кішками, до яких вона постійно залицяється. А ще постійна спроба переконати нас у тому, що годувати її треба більше й краще. Але ми їй усе прощаємо. Адже хто б іще завжди перебував у гарному настрої, веселив би нас кумедними стрибками та радісно зустрічав із роботи? А ще вона дійсно красива-красива з пухнастим лисячим хвостом.
