Та про все по черзі. З крихітним створінням ми зустрілися в приазовській Кирилівці у дворі, де я знімала житло. Разом зі своєю мамою-кішкою та сестричкою тоді ще безіменний Мурчик жив на харчах відпочивальників і навіть не здогадувався, що після закінчення сезону господиня двору збиралася його з маленькою кішечкою вивезти в мішку в степ, мовляв, хай там ловить мишей і радіє, що не в море викинули. Почувши це, я обімліла. Твердо вирішила: заберу кошеня додому, а пухнасту сестричку вмовила прихистити свою племінницю. Дома в мене вже була доросла кішка, невелике кошеня та головне – вівчарка Герда, котра аж ніяк не сприймала чужинців. Як вона поставиться до Мурчика, залишалося тільки здогадуватися. Однак усе кінець кінцем склалося якнайкраще. Моя домашня кішка, побачивши малого, вирішила відмовитися від підгодовування і свого кошеняти, проте Герда, на превеликий подив, узяла під опіку обох малюків.
Кілька років тому народивши останніх своїх цуценят, вівчарка нині з задоволенням і непідробною материнською любов’ю дозволяє кошенятам смоктати її уявне молоко, облизуючи їх у цей час і боячись ненароком придавити важкою лапою. А ті, у свою чергу, гріються й ніжаться коло такої великої, теплої, дбайливої несподіваної мами.
