Під час Другої світової війни він був штурманом дальньої авіації, яка тільки починала зароджуватися в СРСР. Йому довелося разом із іншими льотчиками освоювати нові радянські бомбардувальники.
Євген Миколайович Суббочев народився 14 серпня 1923 року в місті Болхов Орловської області. То були часи НЕПу. Батько разом із друзями відкрив свій невеликий завод із виробництва шкіри, мати працювала бухгалтером. Родина жила в достатку, дім, а точніше, два – повна чаша, син з донькою не знали ні в чому відмови.
– Дитинство було веселе, окрім звичайних хлопчачих ігор, я любив рибалити, адже виріс на березі річки Нугрь, а ще ходив до авіамодельного гуртка, де ми робили планери і намагалися їх запустити, – розповідає Євген Миколайович. – Проте, коли я був у 2-му класі, життя різко змінилося. НЕП (нову економічну політику) заборонили, завод батькові довелося закрити. Тому він поїхав навчатися у Технологічний інститут до Москви, маму з нами залишив у Болхові.
Не хотіли брати до школи, бо був із родини інтелігентів
1933 року настав голод, щоб якось вижити, мати Валентина Олексіївна продала будинки в Болхові, забрала дітей і поїхала в Підмосков’я, ближче до батька. Жінка влаштувалася працювати у Москві, меншу сестру здали до цілодобового дитячого садка, який був при інституті. Женя відповідав за себе сам. Оскільки родина часто переїжджала з міста в місто, жили то в Ленінських Горках, то в Звенигороді, то в Балашисі, часто хлопцеві доводилося міняти школу. Не в кожен навчальний заклад його хотіли зараховувати. Вчителі дізнавалися, що батько в нього студент, мати бухгалтер – і автоматично зараховували до інтелігенції. А вчитися в першу чергу брали дітей робітників і селян. Тож по кілька місяців доводилося бути вільним слухачем.
– Після того, як батько закінчив інститут, його направили до Ярославля на шкіряний завод, де він згодом став директором. Там ми остаточно укорінилися. Коли навчався у 7-му класі, мене відібрали в аероклуб. Розповідали про літаки, вчили стрибати з парашутом. З цього й почалася моя професія військового льотчика, – говорить Євген Суббочев.
Про авіацію тоді мріяв ледь не кожен другий радянський хлопчик, адже весь Радянський Союз із захватом читав, а кому пощастило ще й спостерігав, про віртуозні польоти Чкалова, Бєлякова, Байдукова. Тож потрапити в аероклуб – вже було успіхом, адже відбирали туди лише фізично сильних юнаків. Батько Євгена мріяв, що син навчатиметься в Бауманському училищі, але почалася війна і всі плани зруйнувалися в одну мить.
– Про війну вперше я почув від своєї мами. Вранці 22 червня вона мене розбудила зі словами: «Женю, вставай, почалася війна!» – пригадує чоловік. – Люди були спантеличені, хоча в цілому країна готувалася до війни. Свідчення тому – фінська війна, збройні зіткнення на озері Хасан із Японією. Співали патріотичні пісні – «Если завтра поход, Если завтра война», тобто ідеологічна підготовка теж йшла наповну. Всі почали готуватися до війни, в першу чергу морально, всі розуміли, що війна буде тривалою. Хоча співали, що «ворога розіб’ємо на раз-два».
Євген щойно закінчив 10-й клас, був призивного віку, тож 10 липня його вже мобілізували до Челябінська у військове училище штурманів. На вокзал хлопця проводжали мама, близький друг і подруга. Чоловік згадує, що мати під час прощання патріотичних лозунгів не говорила, вела себе стримано, без сліз, поцілувала, сказала, щоб він беріг себе.
Батько залишився працювати на заводі – для фронту.
Перший виліт для Євгена Суббочева ледь не закінчився смертю у пустелі
У Челябінському училищі льотну комісію пройшли лише 12 юнаків із 34-х. Тих, хто не пройшов, – у піхоту, і відправили на фронт. Євгену Миколайовичу пощастило вчитися. 1943 року Суббочев закінчив льотне училище штурманів дальньої авіації із золотою медаллю. Йому присвоїли звання молодшого лейтенанта. Після цього направили в Туркменію у вищу школу штурманів. Там юнак і зробив свій перший виліт, який ледь не закінчився для нього смертю.
–Я входив до екіпажу бомбардувальника. Перший політ виявився невдалим. Загорівся правий двигун, летіли саме над пустелею Каракуми. Навколо – самі бархани, жодної живої душі. Вирішили дотягти до запасного аеродрому. Долетіли до найближчого міста Ташаус (нині Дашогуз – авт.), а там повідомили, що аеродром закритий через піщану бурю. Тим часом у своїй кабіні задихаються від диму механік і радист. Я вирішив летіти на інший аеродром. Там знову спіткала невдача – він закритий! Взяли курс на третій аеродром, і тільки тут нарешті змогли посадити літак, який міг вибухнути будь-якого моменту. Лишу після того, коли приземлилися, усвідомили, що були на волосині від смерті, стало страшно, годину екіпаж навіть не міг розмовляти, – розповів про свій перший виліт Євген Миколайович.
Євген Суббочев у 1943 роціБомби на Будапешт радянські льотчики скидали під легку музику, що линула з радіо
На фронт Євген Суббочев потрапив 1944 року. Новостворений бойовий полк, який мав навчитися літати на новому радянському літаку ЄР-2, розмістили під Вінницею. Молодший лейтенант Суббочев був бомбардувальником.
– Перші бомби довелося скинути на місто Будапешт (Угорщина). Завданням дальньої авіації було наносити удари не на фронті, а в тилу ворога. Цей виліт запам’ятався мені назавжди: перелетівши Карпати, ми, льотчики, побачили величезне місто, яке сяяло у вогнях, радіостанція грала легку музику, яка після того як наші перші бомбардувальники скинули бомби, перетворилася на тривогу – «Увага-увага, нас бомбардують». Так для нас почалася справжня війна, – каже полковник.
Потім були Штеттен (нині Щецин), Кенігсберг (нині Калінінград), Данциг, Свінемюнде. Загалом штурман Суббочев зробив під час війни понад 20 бойових вильотів.
На війні не лише освоював нові літаки, а й вперше спробував горілку
Вільний час, пригадує Євген Миколайовчи, проводили по-людськи. Полк дальньої авіації розташовувався уже на звільненій території, за 60-70 кілометрів від фронту.
ПЛАШКА Перед льотчиками виступали артисти, зокрема приїжджала співати відома на весь Союз артистка Лідія Русланова.
Коли погода була нельотною, щоб відволікти льотчиків від нудьги і згубних звичок (дехто почав випивати), влаштовували і самодіяльні концерти. Євген Миколайович співав у хорі гімн Радянського Союзу. Спілкувалися і з місцевим населенням. Деякий час базувалися у Польщі. Штурман каже, що з молодими поляками дружили, радянські льотчики ходили до них на танці, зустрічалися із дівчатами. Більшість була налаштована приязно на дружбу із Радянським Союзом.
Траплялися на війні й курйозні випадки. Євгену Суббочеву довелося пройти не лише бойове хрещення , а й вперше у житті спробувати спиртне.
– Пригадую випадок, коли в їдальні офіцери «обмивали» свої щойно отримані ордени. Мені тоді вперше налили півстакана горілки, з’ясувалося, що то був міцний самогон. Цього виявилося достатньо, щоб мене відвели в сусідній будинок, де я проспав до ранку. Розбудила хазяйка дому, яка щось тримала у фартуху. Розгорнула – а там майже півтора десятка орденів. Знайшла їх у їдальні у відрі із самогонкою, де на ніч залишили офіцери. Згодом їх розібрали.
Після перемоги ще рік не був удома
Перемогу штурман Суббочев зустрів у Польщі. Ось як він про неї розповідає:
– 8 травня 1945 року полк отримав завдання завдати удар у морському порту в Німеччині Свінемюнде, де були зосереджені війська нацистів, які відступали. Ми тричі займали місця у кабінах літака, доки не надійшла команда «відбій». А вранці 9 травня нас розбудила канонада пострілів – прийшла Перемога!
Після Перемоги полк ще рік базувався у Польщі, згодом перелетів у місто Бихов, Білорусія. Тут льотчиків зустріла руїна. Полтавцю на все життя у пам’ять врізалася картина – на фоні вечірнього неба – плуг, який тягнуло кілька жінок, а керував ними інвалід війни з протезом замість ноги…
Євген Суббочев (справа) у Полтаві з другом. 1970 рік1957 року Євген Суббочев з відзнакою закінчив військово-повітряний факультет Військово-політичної академії. Після цього його призначили заступником командира 184-го гвардійського полтавсько-берлінського полку, що базувався у Прилуках. 1970 року після звільнення з армії за станом здоров’я уже підполковник Суббочев потрапив до Полтави. Згодом йому присвоїли звання полковника. Почалося нове життя – з кабіни літака – на трибуну інституту. Викладав у технічному університеті на кафедрі філософії.
Нині Євген Миколайович живе з люблячою дружиною Маргаритою Михайлівною. Син вже давно мешкає у Канаді, донька – в Москві. Онуки та правнуки теж розсіялися по світу – живуть в США, Мексиці та Австрії. В Україну приїжджають рідко, здебільшого на свята. От нещодавно, 14 серпня, вся рідня з’їхалася на 90-річний ювілей дорогого батька, дідуся, прадідуся, щоб побажати йому міцного здоров’я і довгих років життя.
