«Боа констріктор» – вистава-візитівка Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича, що десять років тримається у репертуарі цього мистецького колективу. Цим спектаклем на гоголівському фестивалі віддавали шану Івану Франку, 160-річчя від дня народження якого відзначається цього року.
У Полтаві триває театральний фестиваль «В гостях у Гоголівців». Фото Ольги Коваленко
Назва твору звучить у перекладі як «удав звичайний», що й обумовлює основну тематику – головний герой Герман Гольдкремер (актор Зіновій Симчич) із бідного хлопчика перетворюється на багатія, і це багатство, як змій, поглинає його, руйнуючи все навколо. І вже залишається лише коритися долі, образ якої режисер вистави Максим Голенко виводить як окремий персонаж у білому (актриса Мирослава Воротняк). Вона з’являється у вирішальні моменти окремих етапів життя головного героя, які, як спогади, поетапно проходять перед глядачем.
Читайте також: Кіровоградська циганка Аза підкорила полтавських шанувальників театру
Історія формування особистості, всі випробування, які випали на життєвому шляху, візуалізував прекрасний ансамбль коломийських акторів. Вони створили на сцені атмосферу глибокого переосмислення, здавалося б, таких буденних проблем. На очах глядачів відбуваються одна за одною сцени пограбування, ярмарку, зародження у героя почуття обов’язку, весілля, становлення людини, яка отримує владу над іншими.
Сірі костюми, порожні відра, сходи – все працювало на усвідомлення того, що світ героя сірий і порожній, багатство не дає бажаного наповнення, а гнітить людину з середини. Масові сцени – органічні й «живі», образ народу, який, при всій виразності окремих персонажів, є однаково приреченим. Але надзвичайно складна тематика твору та глибокопсихологічне його прочитання коломиянами стало зрозуміле освіченому полтавському глядачу. Адже «Боа констріктор» прозвучав на гоголівській сцені сучасно, на оголеному нерві, що відчувався від правдивої гри кожного учасника вистави.
Вистава пройшла у повній тиші, адже кожна деталь історії була важливою. Здавалося, що атмосферу, яка народжувалася протягом спектаклю, не можна було тривожити жодним побічним звуком. Такий унісон гри акторів та сприйняття глядача наприкінці вистави не міг не вибухнути шквалом аплодисментів. Це й була та мить катарсису, коли до щему в серці хочеться боротися за таке швидкоплинне щастя, дихати одним мистецьким повітрям із творцями вистави, віддати серце тим, хто змусив тебе оголити душу.
