Юліан Матвійчук. Фото зі сторінки у Фейсбуці
Юліан Матвійчук у складі батальйону «Азов» бере участь в АТО. У Полтаві він був учасником Майдану, а також очолює Полтавську міську організацію «Свободи». Тепер він гранатометник.
Інтерв’ю із Юліаном опублікували на офіційному сайті політичної сили. Журналістам видання вдалося поспілкуватися із бійцем по телефону.
– Юліане, традиційно спершу розпитуємо, як ви опинилися на передовій: то було особисте рішення чи так склалися обставини?
– Протягом цього бурхливого року я брав участь у багатьох акціях, які організовувала партія, зокрема у наймасштабнішій із них – «Вставай, Україно!», потім була Революція Гідності, далі – знову партійна робота. Цей рік був морально виснажливим, я зрозумів, що мені потрібне фізичне навантаження, зміна обставин, щоб перезавантажити особистий модуль і мати змогу далі працювати. Тому й пішов воювати. Але основна причина – мій характер. Я така людина, для якої важливо бути в епіцентрі подій. Разом із побратимом часто їздив на вишкільні табори, пропагував ідею великої української нації, тому не міг проґавити історичного моменту. Що ж я скажу колись своїм онукам, які питатимуть про ці факти?
Коли остаточно вирішив йти воювати на Схід, довго обирав батальйон. На той час вже існували різні, але деякі були не дуже серйозними. Кажу це не просто так: в одному служив наш побратим (тепер лежить поранений у полтавській лікарні) – він розповідав, як їх кинули в лісопосадку без автоматів. Хлопців щохвилини могли обстріляти сепаратисти, а зброю їм видали аж наступного дня. Керівництво там ніхто не слухав, панував цілковитий хаос. Зараз, звісно, ситуація налагодилась. Але тоді було так. Через те, що у мого побратима – Коваленка Олега – були добрі зв’язки з «Азовом» (зараз він очолює полтавський територіальний «Азов»), він нам порадив саме цей батальйон. Тут керівник справді дбає про своїх хлопців, ніколи не кидає в «м’ясорубку» і дбає про забезпечення необхідними речами. Що найважливіше – в батальйоні багато ідейних націоналістів. Питання про гроші у хлопців взагалі не виникає: у той час, коли їх не платили, ніхто не запитував «чому». Мені це подобається. Звичайно, хочеться, щоб війна швидше закінчилася, але ми до цього повинні докласти максимум зусиль. Від нас значною мірою залежав розвиток подій на Майдані, хоча про це чомусь зараз ніхто не говорить. Так само й тепер на війні: якби ми нічого не робили і лише шукали, де більше платять, то мали би зовсім інші результати. А так є відчуття, що щось робиш для свої країни, для своєї нації.
– Розкажіть про цю війну.
– Документальні стрічки про Другу світову, які показують по телевізору, справді схожі на реальність, але художні зовсім не відповідають дійсності: навколо суцільні вибухи, все горить, всі стріляють – такого тут нема. Тут є тактична дія. Їздили нещодавно під Донецьк, в село Оленівка. Там під носом у ворога, як то кажуть, «взяли язика» – захопили у полон сепаратиста, щоб отримати потрібну інформацію. Стріляли буквально 20 секунд. Швидко зробили своє діло – за чотири хвилини впоралися.
Також на війні інше поняття про зачистку, ніж на екрані. Немає такого, що ти заходиш в село і там зі всіх сторін по тобі стріляють. Є конкретна точка, на якій сидить снайпер. Стріляєш з гранатомета – і все закінчилось.
– Чи є відчуття страху? Кажуть, начебто сучасна високоточна зброя дає змогу побачити людину будь-де, і для ворога не проблема вирахувати, де перебуває боєць.
– Якщо дивитися на війну з тактичного, модернізаційного боку, то в реальності є автомат Калашникова зі звичайним прицілом. Є тактика, як з ним правильно із кута виглядати, з якого положення стріляти, як його правильно тримати. Це все впливає на точність і на мобільність стрільби. Але є ще такий оптичний прилад як коліматор, який встановлюють зверху на автомат – дуже потрібна річ на війні (до речі, завтра мають нам привезти – полтавська громада передала). Завдяки інфрачервоній прицільній цятці він дозволяє робити вистріл максимально точним. Якщо бій іде на відстані 40 метрів і треба влучити у певну ціль, можеш промахнутися. Бо після кожного вистрілу доводиться ховатися: немає часу прицілюватись, якщо забаришся – кінець. Тому коліматори у війську незамінні.
А щодо страху. Для мене війна починалася з гучних стрільб: стріляли з автоматів, кулеметів, гранатометів, після вистрілу з яких два дні взагалі нічого не чуєш. Навіть гранату вставити в гранатомет спершу страшно було, бо там є запал, прикручуєш його, обережно висмикуєш чеку. А потім до цього всього звикаєш. Лежиш на ліжку в казармі, а праворуч під боком – граната РГД, позаду – гранатомет, ліворуч – кулемет побратима, патрони навколо розкидані. Це стало звичною атмосферою. Пригадую, коли їхав катером на перші бойові завдання – на кордон з Росією біля Новоазовська. Там обстрілювали нашу 51-шу дивізію, розкидану по всьому півдню Донецької області, і вони просили підтримки. Завдання було – пропатрулювати місцевість, виявити їхню позицію (вони міномети ставили на катери і так стріляли в хлопців) і докласти всіх зусиль, щоб припинити обстріл. Але основна колона згодом повернулася на територію табору, бо нічого не виявили. На катері залишилась тільки наша диверсійна група. Приходить до нас заступник командира 51-ї дивізії й каже, що сьогодні вночі можуть напасти сепаратисти – припливуть не менше, ніж 15 човнів. А нас – шестеро. Тоді було реально страшно, бо сили були нерівні. В цій ситуації не скажеш: я не граюся – йду додому. Тут або пан, або пропав. А потім якось звикаєш до цього всього. Знаєш, що потрібні речі робиш, та й усе.
– Чи маєте контакти з місцевим населенням? Хто вони вам – друзі, вороги?
– Кажуть, що люди всюди однакові, але це не зовсім так. Якщо в Центральній або Західній Україні образиш людину і будеш неправий, за нею постануть десятки, сотні, тисячі, як на Майдані було. А тут всі стануть твоїми друзями тільки тоді, коли покажеш силу. Спочатку, як ми приїхали (а в нас було багато баз – в Бердянську, Маріуполі), до нас часто ходили місцеві мешканці, питали, що ми тут робимо і просили йти геть. Далі почалися деякі провокації, але згодом, певно, вони звикли до нас і вже тижні півтора провокацій немає (так само, пригадую, було й у Полтаві: у 2006 році нас, свободівців, називали фашистами, а до 2010-го наче звикли). Ба більше: тепер нам то воду хтось принесе, то солодощі, то яблука. Тобто на загал люди позитивні. Може, просто не хочуть, аби у них повторився той самий сценарій, що в Слов’янську.
– Кажуть, на війні власне бойові дії займають лише 5% всього часу. Решту військові займаються іншими справами. Що робите ви: риєте окопи, пишете листи, готуєте їсти? Як виглядають будні на війні?
– Це залежить від того, скільки людей є на базі. «Азов» зараз розкиданий по всьому півдні Донецької області і це з одного боку добре, бо ми контролюємо більший сектор, а з іншого – через розпорошення на базі залишається менше людей. Якщо менше людей, треба частіше стояти на постах. День минає приблизно так. Спочатку – руханка (біжимо від 2 до 6 кілометрів, робимо вправи). Потім сніданок, далі хтось іде на караул, дехто на тренування чи стрільби, іноді окремі групи виконують бойові завдання. Опісля – обід (якщо ти на бойовому посту – не обідаєш), вечеря і сон.
Щодо окопів, то основні фортифікації споруджуємо за наказом: дали таке завдання чоті – ходимо, ящики носимо. Але є, наприклад, бойова тривога. Тоді кожен повинен зайняти свій пост. У мене, гранатометника, пост не має жодної фортифікації. Щоб якось захиститися, я вирив окоп, обложив його, листям прикрив. І коли вибігаю на позицію, знаю, що трошки прикритий. Тут – індивідуальний підхід. От щойно приїхали зі стрільби і нам дали команду перевдягатися по-бойовому, щось може бути. Хто його знає, в таких умовах не передбачиш нічого.
– Найнебезпечніший час доби – це ніч?
– Так, ніч – найнебезпечніша. Як і на Майдані, вороги авізуються о третій-четвертій годині ночі. Це той час, коли на посту дуже хочеться спати, хоч сірниками повіки підпирай, але не можна, щоб нічого не проґавити. У цей «вовчий» час зазвичай обстрілюють і наші блокпости, і ті, що поруч – не дай, Боже, мінометами накриють. Якщо ж ідеться про наш виїзд, то він може бути будь-коли.
– Як думаєте, коли завершаться бойові дії? В Інтернеті пишуть, що сили ворога беруть в кільце, відтискають їх до російських кордонів. А що бачите ви?
– Насправді, майже так і є. Ми – як міліція: батальйон, що підпорядковується МВС, зрештою, і є міліцією. У кожного батальйону свої сектори впливу, в яких вони повинні навести порядок. Цих батальйонів багато: «Шахтарськ», «Артемівськ», «Азов», «Дніпро», «Донбас». І якщо у їхній сектор входить зона впливу терористів, то щоб контролювати, спочатку його треба звільнити. Тому їм доводиться активніше зачищати територію. Навколо Маріуполя ми вже все начебто зробили, тому скоро будемо передислоковуватись. Хто його знає, що сепаратистам спаде на думку. А щодо завершення конфлікту, скажу таке: якщо в такому тонусі надалі відбуватиметься антитерористична операція, то вона закінчиться до вересня. Звісно, якщо Росія не введе війська. Тут два варіанти: або вона це зробить зараз, і конфлікт триватиме ще кілька років, або після того, як завершиться антитерористична операція. А може взагалі не вводитиме – це найкращий варіант. От такі у нас передбачення.
– Оті тижні, місяці на війні спонукали вас переоцінити життя?
– Звичайно, війна додала рішучості, уважності. Ми позбулися надлишку ліні. Бо в мирний час можна поспати до 10 години дня, потім повести дівчину в кафе. Тут цього немає і постійно треба щось робити. До того ж страх після побаченого майже зникає: коли повернемося у мирний час, взагалі нічого не боятимемося. Коли на Революції стріляли, я намагався сховатися, забігти в укриття. А тут в тебе стріляють, а ти якось ідеш вперед, бо треба. На війні цінність життя зводиться нанівець. Але ми повинні думати не про те, як героїчно померти, а як героїчно вижити. Це додає наснаги. Нам іще повертатися додому, дітей ростити і будувати нову державу.
