Дивовижно продуктивний автор, він залишив після себе понад 800 літературних творів різних жанрів і величини, але однаково теплих і трішки магічних.
Книга «Дзен у мистецтві написання книг» є не зовсім художньою. Точніше художньою не є зовсім. Як і в роботі Стівена Кінґа «Як писати книги», це скоріше розмова з читачами
і молодими авторами про творчість Бредбері, його письменницькі секрети і обставини, коли автор написав той чи інший твір.
Книга, взагалі-то, не
писалася американцем цілеспрямовано. Її розділи – це окремі есеї, які Реймонд Дуглас (повне ім’я письменника) писав час від часу у різні видання і збірки. Перші есе датовані початком 60-х років ХХ століття, останні 1990 роком. Тобто, читаючи книгу, людина подорожує думками автора на протязі 30 років його творчої кар’єри.
Перед нами з’являється письменник, одержимий своїм заняттям. Бредбері радить писати тоді, коли емоції просто переповнюють Вас. Наприклад, в одній бідній країні глянцевий журнал влаштував фотосесію з худими моделями. Ці знімки на фоні бідних кварталів вивели Рея із себе і він написав пристрасний твір. Автор радить шукати подібні речі, які дають змогу писати про те, що турбує.
В книзі багато автобіографічних деталей, з самого дитинства. Вражаючий факт: Бредбері з 12 років почав щодня писати 1 тисячу слів на день. І лише через 10 років такого щоденного виписування написав оповідання, яке йому сподобалося.
Зустрічі з видавцями, які допомогли Бредбері опублікуватися, роботи на екранізаціями, навчання студентів – їх автор описує скрупульозно і максимально щиро.
Навіть вибір назви для книги він детально пояснює. В США була відома книга німецького філософа Юджина Херрігеля «Дзен у мистецтві стрільби з луку». Така назва була на той момент досить епатажною.
Бредбері описує свій «дзен-буддизм» трьома короткими порадами, які б він готовий був вивісити на транспарантах: ПРАЦЮЙ. РОЗСЛАБЛЯЙСЯ. НЕ ДУМАЙ. В останньому есе книги він детально пояснює, що ж має на увазі, даючи таку пораду своїм читачам.
Цитата: «Письменник має працювати так багато і довго, щоб його розум жив сам по собі – у кінчиках пальців.
Те саме стосується і хірурга, чия рука, як рука да Вінчі, набивається до того, що їй можна довірити креслити візерунок, який рятує життя, на людській плоті.
Те ж стосується і спортсмена, чиє натреноване тіло, кінець-кінцем, саме стає розумом».
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»
