Пішов до батька, бо той півроку ремонтував машину
До полтавської школи-інтернату № 2 імені Н. К. Крупської Денис прибув у січні 2008 року. Мати хлопчика відмовилася від нього ще коли йому було 3 роки, вихованням дитини займався батько. От тільки часу він на це не мав – їздив на заробітки у Росію. А з батьковою «тіткою» дружби у хлопця не вийшло. Кілька разів він утікав з дому – за що отримував прочухана.
– Мені й друзі казали: іди у інтернат, тут добре, – зізнається Денис.
Так, не зважаючи на наявність матері, бабусі, двох тіток, дядька та батька, які мешкають у Полтавській області, за рішенням суду він був відібраний з родини, без позбавлення батьківських прав.
За словами хлопця життя у інтернаті йому подобається, от тільки тато приїжджає рідко. Востаннє був у червні цього року. Більше з родичів до нього ніхто не навідується.
– Я йому дзвонив і питав, коли він приїде, – згадує Денис. – Він сказав, що у нього поламана машина. Як тільки відремонтує – відразу забере мене. Навіть трубку автомеханіку давав – той підтвердив.
Оскільки ремонт батьківського транспорту затягувався, хлопець вирішив діяти самостійно. У товаришів, які повернулися після вихідних з дому, позичив гроші. 40 гривень і запасні теплі штани у шкільному портфелі – усе, з чим Денис вирушив у подорож. Дорогу знав – запам’ятав, коли батько віз його у інтернат на авто. 25 жовтня, після обіду хлопець вийшов за ворота школи.
– Ми відразу зрозуміли, куди направився Денис, – згадує Алевтина Ключинська, директор школи-інтернату. – Шукали на авто за залізничних вокзалах. От тільки навіть уявити не могли, що він вирушить у Комсомольськ пішки!
130 кілометрів за шість днів
Квиток на автобус до Комсомольська коштує 30 гривень, але Денис добре розумів, що саме на вокзалі його шукатимуть у першу чергу.
– Полтаву я хотів пробігти, – розповідає підліток. – Покидав місто дворами, уникав центральних вулиць. Знав, що за мною погоня. Коли вийшов за місто, уже стемніло. Заночував у покинутому будинку на горі, у селі Мачухи.
Усі шість днів подорожі Денис обирав для ночівлі покинуті будинки у селах. За його словами, спати там йому було не страшно, от тільки холод дошкуляв.
Відстань у 130 кілометрів хлопець планував подолати за три дні.
Спочатку у придорожних ларьках купував чіпси і воду. Дволітрової пляшки йому вистачало на два-три дні. Через кілька днів, коли у кишені залишалася «двадцятка» перейшов на хліб, воду і суху мівіну. Кілька разів на шляху йому трапилися яблуні та виноград.
Назви сіл та районних центрів, які траплялися на шляху, хлопець не памятає.
– Я дивився тільки на дороговкази до Кременчука, – зізнається Денис. – Був упевнений, що з дороги не зіб’юся. Ішов по шосе, у попутки не сідав, пости ДАІ обходив.
Уже на третій день у Дениса на ногах зявилися мозолі.
Хлопець не мав нічого аби підкласти у колись білі кросовки чи обмотати рани – тому просто терпів. Каже, згадував іноді про виховательку – мабуть, переживає за нього. У останню ніч подорожі спав мало – прокинувся о третій ранку, щоб пошвидше дістатися до батька.
– Коли я подзвонив у двері, він мені відкрив, – згадує Денис. – Зрадів. Поки я їв, тато позичив у когось машину і відразу відвіз мене у інтернат.
Дорога назад зайняла лише півтори години. Удома хлопець не встиг навіть помитися з дороги.
– Дениса за втечу ми не сварили – щоб зайвий раз не травмувати його, – говорить Галина Харчук, вихователь. – Важливо, щоб у втікача не було страху повертатися до інтернату. Звісно, ми за ці дні напереживалися, про власну родину не думали, телефони з рук не випускали.
Чи буде батько забирати сина з інтернату, як пообіцяв йому, невідомо. Вихователі налаштовані категорично: якщо не хочеш забирати дитину – так їй і скажи, не обіцяй нічого.
