У зв'язку з наближенням фронту 2 вересня 1941 року радянське командування створило штаб по будівництву оборонних споруд навколо Полтави, який очолив секретар міського комітету КП(б)У В. Апуневич.
У районі станції Головач 6 тисяч полтавців рили окопи і протитанкові рови. 8 тисяч жителів Полтави зводили оборонні рубежі поблизу села Демидівки Решетилівського району, понад тисячу — копали траншеї і окопи біля станції Мала Перещепина. У зв'язку із швидким наближенням німецьких військ зведення декількох смуг оборони навколо Полтави загальною довжиною майже 200 кілометрів не було закінчено.
Коли стало зрозумілим, що наявними силами Полтаву не втримати, з міста в спішному порядку почали вивозити на схід все, що могло сприяти зміцненню обороноздатності СРСР. До Красноярська евакуювали паровозоремонтний завод, до Саратова — завод "Метал", до Семипалатинська — прядильну фабрику.
Разом з підприємствами виїжджали і робітники та інженерно-технічний персонал, часто із сім'ями. З навчальних закладів встигли евакуювати лише інститути: сільськогосподарський виїхав до Кургану, а педагогічний — до Тюмені.
Проте не всі студенти і наукові працівники вузів хотіли залишати Полтаву. Так, із 76 наукових співробітників педагогічного інституту на окупованій території залишилося 39, а із 850 студентів — 725. З сільськогосподарського інституту до Казахстану виїхало 112 студентів і 27 викладачів. Всього ж із майже 1,9 млн. жителів Полтавщини у східні райони СРСР евакуювалося близько 20 тисяч.
Хоча Полтава для радянського командування не вважалася важливим стратегічним пунктом, який за будь-яку ціну потрібно було утримувати, бої в її околицях були запеклими.
Щоб стримати наступ німців на Полтаву з півдня, радянське командування 18 вересня спробувало контратакувати ворога, але зустрічний бій не приніс успіху. Радянські дивізії зазнали великих втрат від вогню ворожої артилерії і бомбових ударів з повітря.
До Полтави німці вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська напередодні відійшли на правий берег Ворскли.
Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася по вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом і злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів.
Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі і мародерство — розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося.
Деякий час ще йшли бої в диканських лісах, у ході яких радянські війська вперше використали реактивні установки, прозвані пізніше "Катюшами". Проте на кінець жовтня 1941 року вся Полтавщина опинилася під німецькою окупацією.
Матеріал підготовлено на основі книги доцента кафедри історії України ПНПУ ім. В.Г Короленка Віктора Ревегука «Полтавщина в роки другої світової війни (1939—1945)»
Далі буде
