У Полтавській області проживає близько 2000 людей з вадами слуху. Половина з них – жителі Полтави. Але ця цифра неповна. Оскільки є ті, що не чують, але не зареєстровані в Полтавській обласній організації УТОГ. Найбільше таких людей у сільській місцевості.
У синьому одязі Леонід Усенко (голова Полтавської обласної організації УТОГ) говорить жестовою мовою. Фото Дениса Скриля
Журналістський експеримент
Перед тим як розпочати роботу над цим матеріалом, журналіст провела експеримент. Нескладний, аби зрозуміти, як воно – не чути.
1. Спробуйте хоч на якусь мить вимкнути звук телевізора і зрозуміти про що йдеться.
2. Спробуйте встигнути прочитати титри, які, до речі, досить часто перекривають рекламою.
3. Зробіть спробу, не розмовляючи й увімкнувши навушники (щоб не чути, що вам кажуть), пояснити продавцю, що ви хочете купити.
4. Проїдьтесь у маршрутці, коли вашу зупинку проїдуть через те, що ви не можете крикнути: «Зупиніть тут».
І ви теж відчуєте як живеться людині з вадами слуху.
Після цього журналіст спробувала прожити один звичайний день життям людини, що не чує: спробувала скупитись у магазині, відвідати лікаря, знайти потрібну вулицю, проїхатись у громадському транспорті.
Скупитись у магазині
Звісно, людині, що не чує, легше за все скупитись у супермаркеті. Набрав усе, що тобі потрібно, і розплативсь на касі. Але ж на Полтавщині у більшості населених пунктах супермаркетів фактично немає. Та і в самому обласному центрі є безліч магазинів, де, аби щось придбати, потрібно спілкуватись із продавцем.
Журналіст разом з Леонідом Усенком, головою Полтавської обласної організації УТОГ, завітала в кілька місцевих продуктових магазинів.
Серед продавців були такі, що намагались знайти підхід, уважно дивлячись на те, що їм показує глуха людина. Інші ж кривились і своїм виразом обличчя показували, які ж вони «раді».
Леонід Усенко та журналіст чекають продавця
Зайшовши в один із таких магазинів, Леонід Вікторович відразу підходить до молочних продуктів і показує продавцеві на один із кефірів. Перебравши кілька різних пакетів з кефіром, продавець таки розуміє, який саме йому потрібно. Потім пан Леонід підходить до ковбасного відділу і просить йому зважати п’ять сосисок. Для цього спочатку показує на сосиски, а потім – п’ять пальців на руці. Продавець цього відділу не відразу розуміє, що він глухий, і грубо запитує: «Вам що?». Коли він ще раз показує їй, що не чує, продавець промовляє: «О Господи! Оце ще мені!». І тут я подумала, що в цій ситуації й добре, що він не чує. Жінка весь час відволікається, спілкуючись зі своїми колегами, через що зважує 500 грамів, а не п’ять сосисок.
Під час нашого експерименту один глухий чоловік, член УТОГ, купував у кіоску хліб, що поруч із його місцем роботи (він постійно тут скуповується). Журналіст помітила, як швидко продавець зрозуміла, що людина не чує, і що їй слід пройти за ним, щоб він указав на той хліб, який йому необхідний.
З сигаретами вийшло трохи складніше. Цигаркові кіоски не такі прозорі, бо заставлені продукцією. І продавцям зовсім не видно, що їм там показує покупець. Але у цій ситуації теж знайшовсь вихід:
Студент Артур купує сигарети.
Продавець дає студенту Артуру, який не чує, папірець із ручкою, щоб він написав назву сигарет, котрі він хоче придбати. А потім пише йому їхню вартість.
Продавці одягу та взуття ввічливіші за продавців продуктів
– У деяких торговельних точках продавці вже навчились нас обслуговувати, – пояснив Леонід Вікторович. – Глухі зазвичай знають, у які магазини краще сходити. Маю на увазі продуктові, адже у взуттєвих чи магазинах одягу простіше. Там працівники торгівлі більш зацікавлені, щоб продати товар. Тому намагаються зрозуміти і глуху людину, яка в них збирається зробити покупку.
Знайти потрібну вулицю
– Приказка «Язик і до Києва доведе» для людини з вадами слуху не діє, – запевняє перекладач Світлана Баклицька.
Тож журналіст «Кола» разом з Артуром Фальком, студентом ПТУ-23 Полтави, який не чує, вирішили це перевірити.
Спочатку ми ришимо на аркуші: «Де знаходиться вулиця Леніна?» і підходимо з цим папірцем до людей. Вони починають давати пояснення звичайною мовою. Ми є їм показуємо на вуха, що означає, що ми не чуємо. Зрозумівши наш жест, люди почали тикати рукою в бік і говорити «направо» та «наліво». Коротко кажучи, за їхнім маханням рук знайти цю вулицю було б нереально.
Полтавка дає пояснення, показуючи прямо та говорячи при цьому "наліво" та "направо".
Потім ми запитували, як знайти готель «Київ». Підходимо до перехожих з аркушем, де написали це питання. Але нам знову дають пояснення без жестів. Ми даємо їм зрозуміти, що не чуємо. Та після цього прохожі відмовляються нам пояснювати далі. Лише один юнак із шести опитаних зупиняється і малює свої пояснення на папері. На це, звісно, витрачає чимало часу. Зобразив хлопець цілу схематичну карту, де вказав назви вулиць і зупинок.
Сходити до лікаря
Лише минулою весною у полтавських лікувальних закладах з’явились написи, що глухого з перекладачем приймають без черги. А на 500 глухих полтавців лише один перекладач. Тому людина з вадами слуху повинна записуватись у чергу до організації УТОГ, щоб перекладач відвідав з нею лікаря.
– Можна й одужати, поки дочекаєшся своєї черги, – розповідає голова Полтавської обласної організації УТОГ. – Якщо ж піти без перекладача, то не факт, що медики оглянуть цю людину. Досить часто їм говорять: «Приходьте тільки з перекладачем».
Разом із членами обласної організації УТОГ і їх перекладачем ми відвідали Полтавську обласну клінічну лікарню імені Скліфосовського.
У реєстратурі спілкувались письмово.
Студент Артур, який має вади слуху, пише питання в реєстратурі обласної лікарні.
Студент Артур (у ролі хворого) підходить до реєстратури і пише на аркуші, що йому потрібно до лора. Працівниця кілька хвилин ігнорує хлопця, оскільки в цей час спілкується по телефону. Він же, відповідно, не може її покликати чи висловити своє незадоволення. Я мовчки спостерігаю за картиною, оскільки вдаю, що теж не чую. Після того як ця жінка порозмовляла і побачила папірець, написала (на цьому ж аркуші) питання – чи має він паспорт. Студент хитає головою, що ні. Тоді ж працівниця реєстратури без будь-яких обурень пише йому весь перелік питань, які її цікавлять. Хлопець письмово відповідає жінці на всі питання. І тільки тоді Артур отримує заключний висновок від робітниці: «Вам потрібно йти до дільничного лікаря».
Потім журналіст, студент Артур та перекладач вирушають до найбільших черг перед кабінетами лікарів цієї лікарні.
Я особисто стала свідком того, що далеко не всі хворі пропустять без черги глуху людину і перекладача.
Перекладач представляється і запитує, вказуючи на нас:
– А чи не пропустите мене разом з інвалідами по слуху без черги?
Більшість мовчать, але кидають на нас з Артуром свої погляди. Вони настільки пронизливі, що я навряд чи їх тепер забуду. А ці люди відчувають їх постійно.
І тут одна жінка з черги вигукує:
– Ми вже тут і так довго стоїмо. У мене складана ситуація зі здоров’ям.
І лише після того як перекладач промовляє: «А як же написи перед реєстратурою, що з перекладачем людину з вадами слуху пропускати без черг?», пацієнти з незадоволеними виразами обличчя говорять нам: «Ну добре, ідіть уже!»
Проїхатись у громадському транспорті
Найзручніший громадський транспорт для людини, яка не чує, – «кільцевий».
– Ці автобуси зупиняються на кожній зупинці, – розповів голова Полтавської обласної організації УТОГ. – Але ж людині з вадами слуху може не підходити цей маршрут. Є такі мікрорайони в Полтаві, куди їздять лише маршрутки. А вони зупиняються не на всіх зупинках. Водій, наприклад, крикне в салон : «На «Сантехніці» виходять?». Усі промовчать разом із глухим пасажиром, якому потрібно там було вийти. Водій і не спинить. А їм тоді досить часто доводиться вертатись пішки.
Проїздка автобусом "Богдан".
Надзавдання. Аби жити:
Подивитись телевізор – немає сенсу
Сурдопереклад для них є лише на одному з полтавських каналів. І то лише під час програм, які йдуть удень, у той момент коли всі на роботі. Схожа ситуація і з всеукраїнськими каналами. Титри, які й так важко прочитати, досить часто закривають рекламою. Пояснюють же членам УТОГ таку політику каналів малим фінансуванням.
Зліва (у чорному одязі) перекладач Світлана Баклицька
Знайти роботу – лише з низькою зарплатою
Найпопулярніші вакансії, які можуть запропонувати людині з вадами слуху, яка навіть має вищу освіту, – посада прибиральниці та двірника.
Поговорити на рідній мові – лише з глухими
– Для людини з вадами слуху в нашій країні немає рідної мови, – говорить Світлана Баклицька, перекладач. – Українська чи російська їм нерідна. Вони говорять мовою жестів. А в Україні мова жестів не має статусу мови. Це лише засіб для спілкування. От, наприклад, в Америці й деяких європейських країнах ця мова має статус. І навіть у школах, коли треба вивчати ще одну мову на вибір, у переліку є мова жестів. І люди досить часто обирають цю мову для вивчення.
Виховати дітей – з допомоги тих, що чують
– При народжені дитини зі слухом у сім’ї, де обоє батьків глухі, її з самого малечку намагаються віддати до садочка, – розповів Леонід Усенко. – Дитина у такий спосіб паралельно звикає і до мови жестів, і до звичайної мови. До того ж батьки все одно створюють звуки, які їх чаду є зрозумілими і рідними. Адже глухі люди не німі. Вони розмовляють, але інше питання – як. Хтось гірше, хтось краще. Маленька людина більше розуміє мову своїх глухих батьків, ніж звичайну. А коли підростає, то вже паралельно звикає і до звичайної мови (в дитсадках). Плюс досить часто в таких сім’ях є родичі: бабусі, сестри, де є мова.
Але ця ситуація, на думку Леоніда Вікторовича, непроблемна. Інше питання – коли батьки чують, а дитина ні. Адже тоді дитина не може спілкуватись мовою її батьків. А вони досить часто не хочуть учити мови жестів, незважаючи на те, що це реально. Адже в УТОГ можуть допомогти опанувати мову глухої людини. Спілкування з батьками дитини, яка виховується в таких умовах, виходить лише на рівні поспати та поїсти. Через це вона може відставити в розвитку від своїх ровесників.
Досить часто батьки соромляться того, що їхнє дитя не чує
Вони ведуть її до лікарів – одягають сильні апарати, які лише шкодять.
– Незвична реакція на глуху людину, яка розмовляє жестами, є і серед більшості населення, – говорить голова Полтавської обласної організації УТОГ. – А це через те, що у нас немає таких практик, як за кордоном. Адже у них є школи, де глухі діти навчаються разом з іншими. Там може бути глухий учитель та перекладач. Або вчитель і глухий учитель. І тоді діти, що чують, виростають і бачать, що це нормально. Що це такі ж люди, як і вони, а просто спілкуються мовою жестів.
Члени обласної організації говорять, що, звісно, в світі є країни, де ситуація з реакцією на глухих і гірша. Проте вони вважають, що, якби полтавці, які чують, намагались бути більш відкритими до людей з вадами слуху, то їхнє б життя стало б легшим.
