Коли безсонні ночі, гори пелюшок та дитячий плач вже позаду, багатьом мамам і татам доводиться стикатися із новою проблемою – дитячою впертістю, капризами, небажанням робити будь-що. Найчастіше на всі батьківські прохання та питання малюк відповідає «не хочу», «не буду».
У психології таку дитячу поведінку називають кризою трирічного віку, бо саме в цьому віці діти починають проявляти свій характер. Комусь на подолання кризи необхідно кілька місяців, але іноді криза затягується до 4 – 5 років.
Істерики виникають через зміни в мозку
– У цьому віці в дітей відбуваються зміни у півкулях мозку. У дитини зароджується самосвідомість, з’являється позиція «Я сама (сам)». Малюк пізнає відмінність між «повинен» і «хочу». Саме з такого віку діти починають пам’ятати свої вчинки, їхня самооцінка завищується. Тому в дітей відбуваються емоційні зриви, крики та істерики, які часто перетікають у некерованість, а іноді, навіть в лють, – говорить Тетяна Банько, практикуючий шкільний психолог.
За словами Тетяни Василівни для цієї кризи притаманні такі симптоми:
Негативізм – прагнення все зробити навпаки, навіть всупереч власному бажанню. На будь-яку пропозицію дорослих дитина відповідає «ні», «не буду», «не хочу» тощо.
Упертість. Дитина наполягає на чомусь не тому, що хоче, а тому, що не хоче відступати від свого початкового рішення. Наприклад, маля побачило якусь іграшку в магазині і починає репетувати на весь голос, аби тільки батьки купили її.
Норовливість направлена проти норм виховання, способу життя, який склався до трьох років. Дитина починає вередувати, крутитися, коли батьки, наприклад, працюють за комп’ютером, готують їсти чи прибирають в хаті.
Свавілля – це коли дитина прагне все робити сама. Іншими словами вона наслідує поведінку дорослих. Бачить, що ті самі заправляють постіль, одягаються чи варять їсти і прагне робити те ж саме.
Протест-бунт. Дитина у стані війни, як з дорослими так і дітьми. Вона не лише не слухається батьків, а й починає битися з однолітками, не дає їм гратися своїми іграшками, прагне повністю заволодіти пісочницею чи каруселю.
Деспотизм. Дитина примушує батьків робити все, що вона вимагає: сльозами, криками, істериками. По відношенню до молодших сестер і братів деспотизм виявляється як ревнощі.
– Від такої дитячої поведінки чимало батьків теж починають нервувати, панікувати, кричати на своє чадо і навіть бити, – коментує психолог. – Адже дитина протестує буквально проти всього, відмовляється робити навіть те, що їй подобалося раніше. Що вже й говорити про вмивання, купання, розчісування, вчасний сон чи обід.
Для того, щоб дитина зробила бодай щось, про що її просять мами з татами здебільшого вдаються до вмовлянь, обіцянок купити якусь іграшку чи повести дитину гуляти, якщо вона, наприклад поїсть чи складе після себе іграшки.
Синові Тетяни Мишкові вже 5,5 років, але всі ці симптоми в нього присутні й досі.
– Наша сім’я не називає це кризою 3 років, бо воно триває й досі. Змусити сина зробити щось не за його бажанням практично неможливо. Ми вдалися навіть до того, що прибили гвіздок і на нього урочисто повісили ремінь, яким іноді злегка можемо стукнути, але частіше просто кажемо: «А де ремінь?», але це не дуже діє. Потім вирішили, що це просто генетика і перестали «насідати» на дитину, тим більше що істерик він не влаштовує, не валяється на підлозі, не кричить. Він просто відповідає: «Я не буду, я не хочу» . Поки що це стосується тільки «я не буду на сніданок спагеті, хочу пластівці з молоком». Ми погоджуємося. А коли «я не піду на підготовчі заняття у школу» – вмовляємо, пояснюємо, погрожуємо усією родиною. Найчастіше вдається переконати тільки коли пообіцяєш щось взамін приємне: сходиш у школу – куплю морозиво. Найбільші прояви агресії – це, коли він «лупить» кулаком по столу і кричить: «А я не буду!». Дивно, де він узяв таку звичку, бо в нашій родині ніхто по столу кулаками не лупить,– розповіла Тетяна.
Тетяна Банько радить батькам взяти себе в руки, не кидатися в крайнощі та по-іншому подивитися на ситуацію, бо головне тут не змусити дитину підкорятися вказівкам дорослих, а знайти з нею спільну мову, навчитися слухати.
– Вирішити складну ситуацію допоможе гра. Приміром, рольова зі своїми правилами, – каже Тетяна Василівна.
Щоб змусити дитину займатись потрібними справами, батькам потрібно знайти підхід, а не обмежитись тільки лайкою (Фото Ніни Король)
Класичні ситуації дитячих «не буду»
«Не буду їсти!»
Мабуть, немає жодної сім’ї, яка б не зіткнулася із дитячими сльозами та істериками за столом. Часто дитина відмовляється їсти самостійно. Не хоче брати в руки ложку, хоча вже давно вміє її тримати. Деякі батьки починають кричати на дитину, інші – годувати з ложечки.
Самостійно їсти молодший син почав завдяки старшому брату
У Олени, якій 34 роки, такі проблеми були з молодшим сином Артемом.
– Коли Артему було 4 роки він раптом відмовився їсти самостійно. Спочатку я думала, що це такий собі разовий каприз і кілька разів годувала його з ложечки, бо інакше дитина взагалі не їла. Але, коли вихователька в дитячому садочку повідомила, що й там син відмовляється їсти самостійно зрозуміла, що потакати й далі дитині не варто. І тут почалися сльози і вередування. Я не могла зрозуміти, чому самостійний досі син раптом став таким? Ситуацію змінив старший син, якому на той час вже було вісім років. Надивившись на те, як я мучуся, щоб нагодувати його братика, Сергій почав кепкувати з нього, говорити, що мами годують лише малюків, а дорослі хлопчики їдять самі і ще щось на кшталт цього. Мабуть, це заділо самолюбство Артема, але їсти він почав самостійно.
– Якщо ваше чадо відмовляється їсти, шукайте з ним компроміс, пропонуйте щось взамін і навіть не дозволяйте робити щось інше доки він не поїсть. Я своєму 4-х річному синові взамін на те, що він поїсть, обіцяю поїздку до бабусі в село найближчим часом або говорю, що цукерки він отримає лише після того, як поїсть суп, – поділилася Тетяна Банько власним досвідом.
Готуючи страви для дітей – фантазуйте
Іноді діти взагалі відмовляються їсти або їдять без апетиту, над ними доводиться стояти аби вони з’їли хоч щось. У цьому випадку мамам до приготування їжі варто підійти інакше. Прикрашайте страви, перетворіть звичайний пиріг на усміхненого колобка, а варені яйця на маленьких мишенят.
«Не хочу спати!»
Для багатьох батьків вкласти дитину спати вчасно – справжня мука. На які тільки хитрощі не йдуть мами з татами, щоб маля лягло о 21 – 22 годині в ліжко. Розповідають казки, вигадують історії, вмовляють, шантажують. Дуже важко виробити режим. Але психологи кажуть, дитина звикає до режиму, якщо щодня протягом одного – двох місяців вкладати її спати в один і той же час. Головне не відступити від цього правила самим батькам. Навіть якщо це вихідні чи до вас прийшли гості – притримуйтеся режиму.
Заснути допоможе казка
Тетяна Банько радить батькам показувати на ніч дитині мультфільм чи розповідати казку. Але при цьому обов’язково казати дитині: ось подивишся цей мультфільм, а потім я виключу світло і ти ляжеш спати. Так швидше настане завтра, коли ти зможеш подивитися продовження мультику.
Синові Валентини Андрійкові сьогодні шість років. Вона пригадала, як укладала сина спати кілька років тому.
– У нас із сином, коли йому було 2 – 4 роки, був обов’язковий ритуал – вечірня казка на ніч. Без неї лягти вчасно, а тим паче заснути було не можливо. Іноді, розповідаючи Андрієві вечірню казку, я й сама засинала. При цьому казки я йому часто вигадувала сама, – каже Валентина.
«Не хочу одягатися»
Це ще одна проблема, з якою стикаються батьки. Звичайно, коли вранці мама поспішає на роботу, їй потрібно ще встигнути відвести дитину до дитячого садочка, а вона вередує, відмовляється одягатися, їй важко втриматися від криків. Але все-таки і тут варто проявити стриманість та елементи гри. Покажіть дитині, як правильно це робити. Найкраще показувати дітям це на вихідних, коли є вільний час.
Одягаючи дитину, грайте з нею в хованку
Валентина для того, щоб син Андрійко хотів одягатися, грала з ним у своєрідну хованку.
– Він дуже не любив одягати светр з горловиною, тоді я вигадала гру. Казала йому, а давай ти зараз заховаєш голівку в горловині светра, а я її знайду. Так малий одягав светр, коли зі светра з’являлася маківка, а потім оченята я говорила дитині ласкаві слова, цілувала її. А ще ми разом одягали іграшкового Буратіно, при цьому я розповідала синові, що в нього, як і в іграшки, також є сорочка, штанці, шапочка, які треба одягати, – поділилася досвідом жінка.
« Не буду йти в дитячий садок»
Для багатьох батьків період, коли малюк починає ходити до дитячого садка стає справжнім випробуванням. Для малюка це в першу чергу важко психологічно, адже повністю міняється його уклад життя. Його може злякати нова обстановка, велика кількість дітей і відсутність мами.
За словами психолога, найважливіше підготувати дитину завчасно. Тоді адаптаційний період пройде безболісно. Дитина повинна звикнути відвідувати дитячий садок. Частіше залишайте дитину з татом або бабусею. Нехай мама проводить менше часу з малям. Розказуйте дитині, що в дитсадку в неї з’являться нові друзі, вона дізнається багато нового. Режим дня дитини варто наблизити до такого, як в садку за кілька тижнів чи місяць вступу до нього.
Поради психолога як побороти дитячі «не хочу, не буду, я сам»
– Заохочуйте самостійність і активність малюка. Постарайтеся взяти на себе роль консультанта, а не заборонювача.
– Будьте послідовні у своїх вимогах. Якщо ви щось не дозволяєте дитині, то стійте на своєму до кінця. В іншому випадку сльози й істерики стануть зручним способом домогтися свого.
– Слідкуйте за тим, щоб інші члени сім’ї пред'являли до дитини ті ж вимоги, що й ви, аби не було такого, що мама заборонила, а тато дозволив.
– На кричіть та не умовляйте дитину під час нападу упертості. Під час чергового нападу істерики спробуйте переключити увагу малюка, показавши йому щось нове і цікаве. В іншому випадку, ви можете якийсь час не звертати на дитину увагу, або відвести її до іншої кімнати й залишити там саму, істерика пройде сама собою, адже кричати і тупотіти ногами без глядачів зовсім не цікаво.
