Зараз Микола намагається радіти життю та збирає гроші на відбудову оселі, що згоріла
Нагадаємо, що рік тому, 8 березня 2011 року у Полтаві на вулиці Клари Цеткін сталася пожежа. Дівчата-підлітки ненавмисне підпалили будинок свого знайомого 20-річного Колі Рибака. Пожежників вчасно не викликали, і дім згорів до тла. Власник будинку, сирота та інвалід з дитинства, залишився без речей, документів та даху над головою. Спершу він жив на роботі, а потім, завдяки допомозі журналістів «Кола», хлопець потрапив на прийом до мера Олександра Мамая. Той зробив виняток і, попри всі черги, надав хлопцю помешкання на вулиці 8 березня. Але воно було не придатне для життя, тому хлопця переселили на провулок Клубний, де умови кращі. Багато людей відгукнулося на біду Колі і допомагали йому речами.
Живе у зйомній кімнаті, відкладає гроші на відбудову власної оселі
В квартирі, де він проживає декілька хазяїнів. Його – лише невеличка кімнатка. В коридорі тепло, а от в кімнаті доволі прохолодно. Меблів небагато. Видно сліди ремонту – поклеєні шпалери та побілена стеля. На підлозі килимок, але лінолеуму немає. В кутку односпальне ліжко, декілька шаф та стіл. Маленький телевізор. Речей зовсім небагато. Можна сказати – взагалі немає.
– Тут не так живеться, як у власному будинку. До дому звикаєш, там свій двір, а тут як у коробці живеш. Незвично і трохи незручно. Хоча я не так часто тут і буваю. Сусіди в мене неблагополучні. У нас спільна кухня. Там постійні гулянки, в холодильнику залишити нічого не можна. Все висить в пакеті за вікном. У морози тут було дуже холодно. Грівся під ковдрами. Гарячої води теж майже немає. Я вже звик. Інколи грію в чайнику, інколи – ні, – зізнається Микола.
В кімнату Коля майже нічого не купує. Більшість зарплати відкладає. Витрачає лише на одяг та проїзд. Гуляти ходить лише на свята, так звик, бо працює з 14 років.
Отримав підвищення на роботі
Раніше хлопець був в охоронцем. Працював вночі, щоб десь ночувати після того, як втратив свій дім. Тільки настала весна – поїхав до Києва на 3 місяці на заробітки. Працював на будівництві. Але і там не все так просто. Заплатили, але не те, що обіцяли. Коли повернувся в Полтаву, пішов шукати роботу. Знову в охорону.
– Ночами охороняв будівництво. Але пішов звідти, бо почали звалювати на мене чужу вину та крадіжки. Три місяці тому влаштувався працювати в рекламі – спілкувався з людьми, махав прапором… Платили більше, ніж на попередній роботі – 15 грн за годину. Тому стояв по максимуму – 7-8 годин. Коли приносив туди документи, начальник «пробивав», чи немає у мене судимості, – говорить Коля.
Так він дізнався про Миколине горе. Вирішив допомогти. Спочатку дав завдання набирати людей для роботи, далі було все більше і більше роботи. Тепер Коля помічник замдиректора.
– Під наглядом у мене 17 магазинів. Це важко, звичайно, але працювати треба. У кожного магазину свої ж проблеми. Я також слідкую за відкриттям, викладкою товару, закриттям. Фізичну працю я теж люблю, тому часто допомагаю – то кран поміняю, то ще шось.
Коля не має вищої освіти. Навчався спочатку у 8 школі, потім у вечірній. Далі отримувати освіту поки не планує. Бо вже має досвід в сфері реклами (раніше додатково працював супервайзером, промоутером тощо), тому все це для нього не складно і нове схоплює на льоту. Місце роботи змінювати вже не збирається – вважає, що потрапив туди, куди потрібно.
Допомагають друзі та просто чужі люди
Після пожежі, а потім згодом, ще декілька раз люди допомагали хлопцю. Навіть ціла сім’я приїжджала з села Велике Болото. Давали гроші, але він старався відмовлятися.
– Речі – беру, а в грошах бачу лише зло. Вони дуже впливають на людину. Але по собі знаю, якщо розбагатію, то гроші мене не змінять, – впевнений хлопець.
Міська рада після того допомагала ще раз, – дала 1000 грн.
З деякими людьми, які допомагали, хлопець підтримував зв'язок, але нещодавно загубив телефон. Номер відновив, а от телефонну книжку – ніяк.
З дівчатами, які підпалили хату, не бачиться. Зустрічав їх лише двічі. Мати однієї дівчини постійно пропонувала поміч, але так нічим і не допомогла. Спілкується лише з Андрієм, братом цієї дівчини:
– Багато чим підтримав, мені він, як брат, – зізнається Коля.
Микола хоче власноруч відбудувати дім, що згорів
Зароблені гроші погорілець витрачає лише на їжу та проїзд. Все інше – відкладає на ремонт.
– Поки що нічого толком і не зробив у будинку. Лише повиносили все старе на вулицю, та затягнули плівкою, щоб через сніг та дощ не псувалася цегла. Як потепліє, буду займатися будівництвом. В мене один вихідний на тиждень, але я буду просити більше – хоча б 2 дні.
Багато у чому допомагали друзі. На весну пообіцяли і київські колеги приїхати, щоб зробити дах на хаті.
Микола не любить залишатися у боргу, хотів би усім якось допомогти.
Шукав батька – знайшов дядька
Точніше, це брат його діда . Йому 53 роки.
– Спочатку все було нормально. Ми познайомилися. Зразу він захотів допомогти мені переоформити ділянку на братів (Миколин брат живе в інтернаті – прим.авт). Просив документи, але йти збирався без мене. Це насторожило. Я відмовився давати йому папери, бо не дуже довіряю майже незнайомій людині. Він влаштував сварку, навіть в міліцію заяву написав, що я його побив. Мене потім визивали у відділок, але, звичайно, я і пальцем його не торкався. Міліція у цьому потім розібралася. Видно хотів відібрати у мене хату, але у нього не вийшло, – розповів Коля.
Після цього випадку «родича» як вітром здуло. А батька сирота так і не знайшов. В паспортному столі дізнався його адресу, але виявилось, що він розвівся з колишньою дружиною і тепер там не живе. І невідомо, де його шукати.
Мріє про родину і море
– Вже трохи прийшов у себе завдяки тим людям, які мені допомагали. Без них – я б не витримав. Але, як приходжу до хати, чогось не вистачає, в душі щось давить. Влітку приїжджав збирати яблука та груші в садок. Так сумно було.
Тепер хлопець має більш-менш нормальну роботу, друзів. Всі його колеги – бригада «прапорців», або, як ще їх називає Коля, «прапорщики», теж стали близькими приятелями.
У сердечних справах все добре. З однією дівчиною не зійшлись характерами, потім познайомився з іншою. Вона постійно посміхалася, а Коля любить веселих і щирих людей. Все склалося. Влаштував її помічником в один із магазинів, де працює.
Плани на майбутнє – відбудувати хату та завести сім’ю. А ще дуже хоче з’їздити на море, бо ніколи там не був.
Микола Рибак рік тому залишився просто неба. «Коло» поцікавилось, як налагодилось життя хлопця.
Зараз Микола намагається радіти життю та збирає гроші на відбудову оселі, що згоріла
Нагадаємо, що рік тому, 8 березня 2011 року у Полтаві на вулиці Клари Цеткін сталася пожежа. Дівчата-підлітки ненавмисне підпалили будинок свого знайомого 20-річного Колі Рибака. Пожежників вчасно не викликали, і дім згорів до тла. Власник будинку, сирота та інвалід з дитинства, залишився без речей, документів та даху над головою. Спершу він жив на роботі, а потім, завдяки допомозі журналістів «Кола», хлопець потрапив на прийом до мера Олександра Мамая. Той зробив виняток і, попри всі черги, надав хлопцю помешкання на вулиці 8 березня. Але воно було не придатне для життя, тому хлопця переселили на провулок Клубний, де умови кращі. Багато людей відгукнулося на біду Колі і допомагали йому речами.
Живе у зйомній кімнаті, відкладає гроші на відбудову власної оселі
В квартирі, де він проживає декілька хазяїнів. Його – лише невеличка кімнатка. В коридорі тепло, а от в кімнаті доволі прохолодно. Меблів небагато. Видно сліди ремонту – поклеєні шпалери та побілена стеля. На підлозі килимок, але лінолеуму немає. В кутку односпальне ліжко, декілька шаф та стіл. Маленький телевізор. Речей зовсім небагато. Можна сказати – взагалі немає.
– Тут не так живеться, як у власному будинку. До дому звикаєш, там свій двір, а тут як у коробці живеш. Незвично і трохи незручно. Хоча я не так часто тут і буваю. Сусіди в мене неблагополучні. У нас спільна кухня. Там постійні гулянки, в холодильнику залишити нічого не можна. Все висить в пакеті за вікном. У морози тут було дуже холодно. Грівся під ковдрами. Гарячої води теж майже немає. Я вже звик. Інколи грію в чайнику, інколи – ні, – зізнається Микола.
В кімнату Коля майже нічого не купує. Більшість зарплати відкладає. Витрачає лише на одяг та проїзд. Гуляти ходить лише на свята, так звик, бо працює з 14 років.
Отримав підвищення на роботі
Раніше хлопець був в охоронцем. Працював вночі, щоб десь ночувати після того, як втратив свій дім. Тільки настала весна – поїхав до Києва на 3 місяці на заробітки. Працював на будівництві. Але і там не все так просто. Заплатили, але не те, що обіцяли. Коли повернувся в Полтаву, пішов шукати роботу. Знову в охорону.
– Ночами охороняв будівництво. Але пішов звідти, бо почали звалювати на мене чужу вину та крадіжки. Три місяці тому влаштувався працювати в рекламі – спілкувався з людьми, махав прапором… Платили більше, ніж на попередній роботі – 15 грн за годину. Тому стояв по максимуму – 7-8 годин. Коли приносив туди документи, начальник «пробивав», чи немає у мене судимості, – говорить Коля.
Так він дізнався про Миколине горе. Вирішив допомогти. Спочатку дав завдання набирати людей для роботи, далі було все більше і більше роботи. Тепер Коля помічник замдиректора.
– Під наглядом у мене 17 магазинів. Це важко, звичайно, але працювати треба. У кожного магазину свої ж проблеми. Я також слідкую за відкриттям, викладкою товару, закриттям. Фізичну працю я теж люблю, тому часто допомагаю – то кран поміняю, то ще шось.
Коля не має вищої освіти. Навчався спочатку у 8 школі, потім у вечірній. Далі отримувати освіту поки не планує. Бо вже має досвід в сфері реклами (раніше додатково працював супервайзером, промоутером тощо), тому все це для нього не складно і нове схоплює на льоту. Місце роботи змінювати вже не збирається – вважає, що потрапив туди, куди потрібно.
Допомагають друзі та просто чужі люди
Після пожежі, а потім згодом, ще декілька раз люди допомагали хлопцю. Навіть ціла сім’я приїжджала з села Велике Болото. Давали гроші, але він старався відмовлятися.
– Речі – беру, а в грошах бачу лише зло. Вони дуже впливають на людину. Але по собі знаю, якщо розбагатію, то гроші мене не змінять, – впевнений хлопець.
Міська рада після того допомагала ще раз, – дала 1000 грн.
З деякими людьми, які допомагали, хлопець підтримував зв'язок, але нещодавно загубив телефон. Номер відновив, а от телефонну книжку – ніяк.
З дівчатами, які підпалили хату, не бачиться. Зустрічав їх лише двічі. Мати однієї дівчини постійно пропонувала поміч, але так нічим і не допомогла. Спілкується лише з Андрієм, братом цієї дівчини:
– Багато чим підтримав, мені він, як брат, – зізнається Коля.
Микола хоче власноруч відбудувати дім, що згорів
Зароблені гроші погорілець витрачає лише на їжу та проїзд. Все інше – відкладає на ремонт.
– Поки що нічого толком і не зробив у будинку. Лише повиносили все старе на вулицю, та затягнули плівкою, щоб через сніг та дощ не псувалася цегла. Як потепліє, буду займатися будівництвом. В мене один вихідний на тиждень, але я буду просити більше – хоча б 2 дні.
Багато у чому допомагали друзі. На весну пообіцяли і київські колеги приїхати, щоб зробити дах на хаті.
Микола не любить залишатися у боргу, хотів би усім якось допомогти.
Шукав батька – знайшов дядька
Точніше, це брат його діда . Йому 53 роки.
– Спочатку все було нормально. Ми познайомилися. Зразу він захотів допомогти мені переоформити ділянку на братів (Миколин брат живе в інтернаті – прим.авт). Просив документи, але йти збирався без мене. Це насторожило. Я відмовився давати йому папери, бо не дуже довіряю майже незнайомій людині. Він влаштував сварку, навіть в міліцію заяву написав, що я його побив. Мене потім визивали у відділок, але, звичайно, я і пальцем його не торкався. Міліція у цьому потім розібралася. Видно хотів відібрати у мене хату, але у нього не вийшло, – розповів Коля.
Після цього випадку «родича» як вітром здуло. А батька сирота так і не знайшов. В паспортному столі дізнався його адресу, але виявилось, що він розвівся з колишньою дружиною і тепер там не живе. І невідомо, де його шукати.
Мріє про родину і море
– Вже трохи прийшов у себе завдяки тим людям, які мені допомагали. Без них – я б не витримав. Але, як приходжу до хати, чогось не вистачає, в душі щось давить. Влітку приїжджав збирати яблука та груші в садок. Так сумно було.
Тепер хлопець має більш-менш нормальну роботу, друзів. Всі його колеги – бригада «прапорців», або, як ще їх називає Коля, «прапорщики», теж стали близькими приятелями.
У сердечних справах все добре. З однією дівчиною не зійшлись характерами, потім познайомився з іншою. Вона постійно посміхалася, а Коля любить веселих і щирих людей. Все склалося. Влаштував її помічником в один із магазинів, де працює.
Плани на майбутнє – відбудувати хату та завести сім’ю. А ще дуже хоче з’їздити на море, бо ніколи там не був.
