Коли почалася Велика Вітчизняна війна, уже рік служив в армії в сонячній Вірменії у танкових військах.
– Пам’ятаю, що 22 червня у солдатів був вихідний, усі пішли купатися на річку. Раптом прийшов зв’язковий, покликав мене до себе і наказав швидко йти додому до командира роти, аби повідомити, що почалася війна, – згадує Іван Савелійович. – Удома у комроти мене зустріла його заплакана дружина. Вона вже знала про напад німців на СРСР. Я почав її заспокоювати, казати, що ми швидко розіб’ємо ворогів. Запам’яталися назавжди її пророчі слова: «Нічого ви з ними не зробите, бо я знаю, хто такі німці! А хто такі ви, молоді, які не знаєте, що таке війна? Вам буде дуже туго».
У військовій частині солдатів вишикували в ряд та всім роздали папірці в пластмасових тубах. На них було написано прізвище солдата, звідки він родом, як звати його батьків. Це на випадок, якщо солдати загинуть на фронті. Іван Савелійович згадує, що тоді солдати безмежно вірили у швидку перемогу. Ніхто не думав, що війна затягнеться на 4 роки.
Спочатку танкову дивізію направили до Ірану. Полтавець служив у 12 полку 6 танкової бригади. Лебединський запам’ятав, що там були не лише радянські війська, а й британські. Армії двох країн окупували Іран, аби не допустити туди вторгнення нацистів. Адже іранський правитель Реза Пехлеві був під сильним впливом Гітлера.
До теми: У Полтаві загиблих на війні вшанували пострілами та квітами (фоторепортаж)
Пережив оточення, але потрапив на допити особістів
– В Ірані ми пробули до вересня, а потім нас відправили на північ, на фронт. Я був зв’язковим полку. Спочатку ми йшли в наступ, але біля Ростова фашисти зупинили нас, довелося рити окопи, щоб відстрілюватися. Але що ті окопи, коли на тебе суне німецька танкова армія, а це 3 танкових дивізії! Дивишся на поле бою, а там танки, мотоцикли, артилерія, військові машини – вся ця маса суне на наших бійців. А в нас – лише танки Т-26 з тонкої броні з бензиновими двигунами. Тільки спалахне іскра – зразу горять. Ми відступали, лише одна рота пішла вперед, але загинула. Інші ж відступили за Дон, – розповідає ветеран. – Через кілька тижнів нас забезпечили новими танками, й ми навіть змогли на деякий час звільнити Ростов та дійшли до Харківщини, де прорвали німецьку оборону.
За словами ветерана, командування поставило завдання – розвідати залізничні шляхи та розбомбити вузлові зв’язки захоплені німцями. Вузловий зв’язок – станція, де здійснюються зв’язок із сусідніми фронтовими станціями.
Та сили були нерівними. Фашисти захопили Харків, а радянські війська потрапили в оточення, кілька сотень тисяч солдатів стали полоненими, багато загинули. Ті, хто вижили, мусили окремими частинами пробиратися на той бік фронту – за Донбас, де були наші війська.
– Доводилося маскуватися, пробиратися вночі, а вже ж пізня осінь на вулиці, дощі, приморозки, – зітхає Іван Лебединський. – Прийшли до своїх і зразу потрапили на допит до особливого відділу. А особісти вже нас помучили добре: «А як ви вирвалися з оточення, чому не загинули, якщо скрізь німці? Ось вам карта, покажіть, яким шляхом ішли, як обходили ворожі пости?»
Довідка «Кола»
Особливий відділ, а з 1943 року СМЕРШ («смерть шпіонам»), був створений при НКВС ще у 1918 році. На війні функціями особістів було слідкувати за моральним та політичним становищем у військовій частині, виявляти шпигунів, диверсантів, дезертирів, зрадників Батьківщини, передавати справи військовим трибуналам. Під підозру особливого відділу потрапляли всі, хто вибирався з оточення, полону чи окупованої території.
Перемогу зустрів із пораненими ногами
Іван Лебединський був учасником битви на Курській дузі – однієї із ключових битв у Другій світовій війні. Нині про ту вирішальну і водночас страшну битву, де загинуло понад 800 тисяч осіб, чоловік згадує неохоче. Занадто тяжкі спогади, багато фронтових товаришів там загинуло. Та й сам Іван Савелійович був там контужений.
– В окоп, де я був, потрапила міна. Мене засліпило-заглушило водночас. У голові гул, звуків не розрізняю. Пізніше лікар сказав, що мене контузило. У госпіталі не лежав, лікували прямо на полі бою, – каже ветеран.
Удруге солдата поранило під Кременчуком. А війна для старшого сержанта Лебединського закінчилася у Празі. У боях під чеською столицею отримав поранення в обидві ноги. Потрапив до госпіталю, там і зустрів перемогу.
– Як ми тоді раділи, кричали: «Перемога», стріляли вгору з автоматів, обіймалися! – розповів Іван Савелійович.
У Курську дівчина проміняла на лейтенанта
Траплялися з ветераном і курйозні історії на фронті. Під Курськом танкіст познайомився із дівчиною Оленою. Почали зустрічатися.
– На одне з побачень вона не прийшла. Потім фронт рушив уперед. А згодом лейтенант із нашого полку мені сказав, що Олена проміняла мене на нього, бо офіцерам давали більше їжі, вони були більш забезпеченими, – сміється Іван Савелійович.
А в 1948 році Іван почав навчатися в Харківському зооветеринарному інституті.
– Якось ішов з інститутської їдальні, бачу, назустріч мені – дівчина з вигуком «Ваню, ти?!». Дивлюся – Оленка. Виявилося, що ми стали студентами одного факультету. Вона прагнула відновити зі мною стосунки, але я ображався на неї за те, що свого часу піднесла мені гарбуза. Але ми були друзями: разом училися, ходили на танці. Олена ж познайомила мене з моєю майбутньою дружиною Юлією, з якою жила в одній кімнаті гуртожитку.
Із Юлею ми вже понад 60 років разом, народили та виховали трьох чудових дітей.
У Румунії радянському солдату продали каблучку, що позеленіла, а Угорщина вразила розкішшю
Курйозний випадок трапився з Іваном Савелійовичем у Румунії. Чоловік згадує, що ця країна вразила його неймовірною бідністю та великою кількістю циганів. Спритні роми й обдурили солдата.
– Я дуже хотів, щоб у матері була золота каблучка. А тут саме цигани нагодилися й запропонували золотий перстень за пару нижньої чоловічої білизни. Як кажуть, я «махнувся, не дивлячись». А через деякий час перстень позеленів. Ось такі дурисвіти, – зазначив чоловік.
Та найбільше Лебединському запам’яталася Угорщина.
– Війна у мене завжди асоціювалася зі злиднями. А тут в Угорщині було таке відчуття, що люди взагалі від воєнного лихоліття не постраждали. Нас, радянських солдатів, і в Чехословаччині, і в Угорщині, і в Румунії, скрізь, зустрічали, як визволителів. Люди пригощали нас, запрошували в гості. Угорський господар запросив мене на обід. Завів до погреба, а там – бутилі вина, багато смальцю, консервоване м’ясо, копченина, ковбаси… Величезні запаси їжі, ніби й війни ніякої не було, – говорить ветеран.
Через усію війну – зі срібною ложкою
Був у Івана Лебединського і фронтовий талісман. Срібна ложка, з якою він пройшов через усю війну. На ложці Іван Савелійович видряпував назви міст, які визволяв. Були там Братислава, Брно, Прага, Келераш… Беріг її після війни як зіницю ока і не вберіг. Колись донька вирішила зробити генеральне прибирання у квартирі та й викинула стару погнуту ложку на смітник. Дівчина не знала, якою дорогою була для батька та ложка.
Довідково:
Іван Лебединський народився 22 квітня 1922 року в селі Старий Салтів Харківської області. Перед війною закінчив робітничий факультет інституту інженерів залізничного транспорту. У роки війни служив у танкових військах зв’язковим. У 1948 році став студентом зоотехнічного факультету Харківського зооветеринарного інституту. По закінченню закладу працював на Львівщині, згодом закінчив аспірантуру. З 1961 року почав викладати в Полтавській державній аграрній академії. Кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри годівлі. Очолює раду ветеранів академії.
