Пересадки органів щороку потребують 5 тисяч українців. Попри це, більшість людей у нинішніх умовах не готові стати донорами після своєї смерті. Ті, хто готовий пожертвувати своїм тілом, не знають, куди звернутися.
Фото з laughingsquid.comВ Україні немає бази донорів та банку донорських органів
У законодавстві України зазначено, що існує Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ), в яку занесені відомості про людину, яка хоче стати донором у випадку смерті. Проте зараз в Україні відсутня служба, яка б об’єднувала всі медичні заклади країни, щоб сприяти пересадці органів. Щоправда, при Міністерстві охорони здоров’я (МОЗ) створений Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин. Але він практично не фінансується державою.
– Навіть тоді, коли працювала державна програма з трансплантації, координаційний центр фінансувався максимум на 40 відсотків. Фактично, всі ці гроші йшли на лікувальні препарати, необхідні вже після пересадки органів. А от система, яка б містила базу людей, які потребують пересадки органів, дані донорів, так і не була створена. По суті, єдина трансплантація, яка можлива в Україні – це від родичів до родичів, – констатує факт Лариса Слюнченко.
Аби дізнатися реальну ситуацію з перших вуст, «Коло» надіслало запит в МОЗ. Руслан Салютін, директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин підтвердив журналісту, що за 10 років, з часу, коли МОЗ прийняло «Положення про Єдину державну інформаційну систему трансплантації», кошти на її створення так і не були виділені жодного разу, хоча відповідна стаття фінансування була затверджена Кабміном.
Тож нині через відсутність ЄДІСТу, яка б діяла на практиці, надати громадянину України свою заяву про згоду чи незгоду на посмертну донацію органів та інших анатомічних матеріалів неможливо.
Так само не існує в Україні й банків донорських органів. У МОЗ кажуть, що створити його нереально через короткий термін життєздатності та функціональної придатності донорського органу.
До теми: В Україні збираються дозволити брати органи в людини після її смерті
Майбутньому донору йти нікуди
Однозначної відповіді на питання: що робити полтавцю, який вирішив добровільно стати донором органів після своєї смерті, до кого йому звертатися, яку і з ким угоду підписувати, «Коло» так і не отримало.
– Я раджу такому добровольцю писати заповіт про своє бажання та йти з ним до нотаріуса, а потім, можливо, поїхати із нотаріально завіреним документом у Київ, Запоріжжя, Одесу чи Харків, де діють всеукраїнські центри трансплантології. У Полтаві акредитованого закладу для здійснення трансплантації немає. Наше законодавство щодо донорства дуже жорстке і складне, – визнав Юрій Курилко.
– Людині, яка хоче свої органи після смерті віддати іншій людині, в Україні немає куди звернутися, – стверджує Лариса Слюнченко, виконавчий директор міжнародного благодійного фонду «Лікар. Інфонд», який надає допомогу дітям-сиротам та всім, хто потребує дорого лікування і пересадки органів.
В Україні:
- пересадки серця та печінки щороку потребує 1,5 тисячі осіб
- пересадки нирок щороку потребує 2 тисячі людей
Що каже законодавство про трансплантацію органів
Питання донорства регулює Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині». Зокрема в ньому є такі пункти:
– Кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у випадку своєї смерті. – За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті.
– У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників.
– Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.
– Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та (або) для виготовлення біоімплантатів не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про відмову бути донором.
Закон є, але він не працює
– Закон у нас є, але нормативної бази, яка б регулювала застосування його положень в житті, немає, – каже пані Лариса. – Ні для кого не секрет, що навіть якщо родичі померлої людини дали згоду на вилучення органів для пересадки – це не означає, що їх пересадять. Бо в країні не вистачає належно-обладнаного транспорту, яким могли б доставити органи в потрібне місце. Окрім того, завдання оперативного перевезення донорського органу чи тканини в межах України покладається на існуючу на папері, а відтак «міфічну», ЄДІСТ.
За словами виконавчого директора фонду, попри важкі умови, все ж таки втілити в життя це реально. Жінка наводить вдалий приклад співпраці між обласною лікарнею Дніпропетровська та Запорізьким центром трансплантації. Щойно у Дніпропетровську отримували згоду рідних на вилучення органів, одразу ж дзвонили до Запоріжжя, звідки лікарі з холодильниками їхали по ці органи. У цей же час в центрі трансплантації дзвонили тим, хто стоїть на черзі на пересадку органів.
– Таким чином вдалося пересадити органи кільком пацієнтам. На жаль, така плідна співпраця тривала недовго – змінилося керівництво і все завмерло, – зазначила жінка.
У Білорусі припинили пересаджувати органи українцям
Лариса Слюнченко переконана, що за бажання та належних коштів в Україні за 2 роки можна створити державну службу трансплантології і донорства. Принаймні таке вдалося зробити Білорусі абсолютно без ніякої бази. У нас же є трансплантаційні центри та лікарі, які на цьому розуміються, законодавча база.
– Зараз більшість українців, які потребують трансплантації, їдуть до Білорусі, бо там проводять такі операції набагато дешевше, ніж у Європі чи Росії. Та кількість бажаючих настільки велика, що білоруські трансплантологи у квітні призупинили чергу громадян України і почали робити операції пріоритетно для своїх співвітчизників, – зазначила Лариса Слюнченко.
Читайте також: Отримати інвалідність стає все складніше (+ перелік прав інвалідів)
