Хоткевич був генієм – письменником, істориком, композитором і винахідником, якого… розстріляли як ворога народу. В особистому житті довго не міг знайти своєї пристані. Двічі його кидали жінки, залишаючи з малолітніми дітьми на руках. І лише в 45 років він пізнав справжнє кохання – до студентки з Полтавщини, молодшої від нього на 25 років.
Організував перший в Україні робітничий театр
Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1877 року в Харкові, у сім’ї Мартина та Ольги Хоткевичів. Батько працював кухарем у родині багатого харківського купця. Мати – звичайна українська селянка, була служницею. Щоліта разом із батьками Гнат їздив до села Дергачі, де познайомився зі сліпим кобзарем, той і навчив грати хлопчика на бандурі. Із того часу бандура стала його супутницею назавжди. Здібний від природи Гнат без проблем став студентом Харківського технологічного інституту. Після закінчення навчального закладу він працював інженером на залізниці, але продовжував захоплюватися музикою та розвивав культурне життя. Зокрема, організував перший в Україні робітничий театр, в якому грали залізничники.
Разом з артистами першого в Україні робітничого театру
Перша жінка не витримала злиднів і залишила разом із дітьми…
Музика познайомила молодого Гната з Катериною Рубанович – донькою запорізького купця. Дівчина зналася на музиці, це зблизило молодих людей, вони почали зустрічатися, а згодом одружилися. Проте щастя було недовгим. 1905 року в Російській імперії – перша революція. Хоткевич – один із її активних учасників. На залізниці його обирають головою страйкового комітету, делегують до Москви. Проте революція йде на спад, а революціонерів викликають на допити в поліцію. Рятуючись, Гнат Хоткевич таємно разом із молодою дружиною та дітьми Євгеном та Тетяною їде в Галичину. На той час – це володіння Австро-Угорської імперії.
Митець оселяється в невеликому містечку Криворівні. На той час – це українська мистецька Мекка. Тут полюбляли творити та відпочивати такі майстри пера як Леся Українка, Іван Франко та інші. Хоткевич теж із головою поринув у гуцульське життя.
Він по-справжньому закохався у гірський край. Створив місцевим діалектом повість «Камінна душа», п’єсу про Довбуша і великий роман про нього, серію оповідань «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». Східняк так проникся гуцульськими звичаями, що створив Гуцульський народний театр. Його унікальність у тому, що актори були або зовсім неграмотними, або малописьменними. Ролі вивчали на слух, проте грали щиро, переконливо і завоювали велику популярність у глядачів, гастролювали не лише Галичиною, а й Буковиною і навіть Польщею. Про Хоткевича та його театр писали польські газети, його запрошували на вечірки. Тим часом дружина Катерина страждала від самотності у бідності. Попри шалену популярність чоловіка, сім’я, на той час уже з трьома дітьми, ледве зводила кінці з кінцями. Жінці, музично обдарованій, із багатої родини, не вистачало ласки від чоловіка, світських виходів. Зрештою, не витримавши, Катерина фактично втекла від Гната до Москви.
– У Москві жили дядьки Катерини. Вона думала, що їде туди на деякий час відпочити, а залишилася там назавжди. При цьому малолітніх дітей, залишила на чоловіка. Наступного разу своїх дітей – Євгена, Тетяну та Ольгу – вона побачила вже 1916 року (через сім років) у Каневі. Євген із Тетяною переїхали до матері у Москву, – розповіла Людмила Луценко, завідувач музею Гната Хоткевича у селищі Високе, Харківської області.
… а цивільну дружину влада вислала з Харкова
У Хоткевича швидко розпочався пристрасний роман із молодою, щоправда, заміжньою, письменницею Катрею Гриневичівною.
– Хоткевич був справжнім красенем. На зріст невисокий, але такий гарний, що не закохатися в нього було неможливо, а коли починав грати на бандурі, жінки ладні були покинути заради нього своїх чоловіків, – сміється Людмила Луценко.
Із Катериною письменник 1911 року повертається до Харкова, у них народився син Володимир, майбутній ректор Харківського національного університету. Та життя не склалося: цивільну дружину як австрійську піддану висилають назад до Львова. Син, на той час немовля, залишився з Гнатом Мартиновичем. Виховала його бабуся по батькові, а мати більше ніколи не бачила свого сина.
Закохався у студентку з Полтави, молодшу на 25 років
За проукраїнську активну діяльність Хоткевича вислали до Воронежа, де він із дітьми та своєю матір’ю прожив п’ять років – із 1912 до 1917. Після Лютневої революції письменник повернувся до України, почав викладати українську мову та літературу в агротехнікумі під Харковом. Тут і відбулася знакова для нього зустріч із Платонідою Скрипко, студенткою з Полтави.
– На момент знайомства Платоніді було 20 років, Гнатові – 45. Покохавши одне одного, вони одружилися, – розповідає Людмила Василівна. – 1925 року родина придбала будинок у селищі Високому на Харківщині. Тут народилися син Богдан та дочка Галина.
Здавалося б, життя починає налагоджуватися, але настали суворі 30-ті роки, які ввійшли в історію України, як Розстріляне відродження. Твори Хоткевича зняли з друку – за «невідповідне ідейне спрямування». У голодний 1932 рік письменник ледь зводить кінці з кінцями, працює на кількох роботах, аби утримати сім’ю та віддати борги. Тим часом за ним пильно слідкували органи НКВС.
– 1932 року він уже був у списках ворогів народу. А 1938 року, у лютому, чекісти приїхали у Високе, провели обшук, нічого не знайшли, але забрали Гната Мартиновича з собою, – акцентувала директор музею.
Третя й остання дружина Гната Хоткевича – полтавка Платоніда
Розстріляли як ворога народу, а родину виселили на вулицю
Митця звинувачували, що він був нібито членом Української націоналістичної повстанської організації та агентом німецької розвідки. Простіше кажучи, зробили німецьким шпигуном. Йому приписали не лише боротьбу з радянською владою шляхом друкування контрреволюційних книжок, але й організацію кадрів у боротьбі з цією владою. Три місяці з нього вибивали зізнання. Зрештою, скалічений, морально знекровлений митець все підписав. 8 жовтня 1938 року Гната Хоткевича розстріляли.
Тим часом будинок, у якому мешкала родина, конфіскували, але що сталося з главою сім’ї, влада не повідомляла.
– Платоніда писала листи всім, навіть Берії, аби дізнатися, що сталося з чоловіком. Проте відповідь отримала аж 1956 року! За 2 роки після того, як Гната Хоткевича реабілітували через відсутність складу злочину. Але де він похований, так і не дізналася, – зазначила завідувач музею.
Життя самої Платоніди склалося трагічно. Виселена після арешту чоловіка на вулицю, вона змушена була працювати прибиральницею у власному будинку, який радянська влада перетворила на гуртожиток. Зараз у цьому будинку у Високому діє музей Гната Хоткевича.
У роки Другої світової війни Платоніда разом із наймолодшою 15-річною донькою Галиною (старші від попередніх шлюбів та рідний син уже були дорослі) спробувала виїхати до Європи. Проте на одній зі станцій потяг потрапив під бомбардування, коли мати пішла шукати їжі. Відтак, швидко рушив разом із Галиною всередині, а Платоніда залишилась на вулиці. 15-річна дівчина опинилася сама в Празі, згодом у Парижі, де вийшла заміж, народила трьох синів. Свою матір вона так і не побачила. Після війни кордони між СРСР і Західною Європою були перегороджені залізною завісою. Саму Платоніду, яка залишилася в Україні, після війни чекали 10 років таборів (заслали 1946 року як дружину ворога народу).
Донька Хоткевича Галина все життя прожила у Франції. Нині покійна.
Із 1956 року вона оселилася в Криворівні, де працювала директором музею Івана Франка. Тут вона й померла 1976 року.
Доля трьох із шести дітей Гната Хоткевича теж склалася трагічно. Богдан, який після війни відсидів у таборах, згодом зник безвісти. Тетяна більше 20 років теж перебувала в виправних таборах та колоніях як політв’язень. Ольга змушена була емігрувати разом із чоловіком до Венесуели. Лише Євген та Володимир змогли себе реалізувати на Батьківщині.
Могилу Гната Хоткевича і багатьох інших розстріляних «ворогів» народу знайшли у 2000-их роках під Харковом у лісосмузі. Зараз там відкрили меморіальний комплекс.
Гнат Хоткевич і Полтава
Із Полтавою Гната Хоткевича пов’язує 6 років життя, видана книга (перша частина «Історії України») та кохана жінка.
– Із 1926 до 1931 року Хоткевич раз на місяць приїжджав до Полтави як методист-консультант капели бандуристів, – розповідає Віктор Кучер, завідувач музею в Полтавському музичному училищі імені Лисенка. – Капела, спочатку як бандурна студія, створена була 1923 року. Художнім керівником її був Володимир Кабачок. 1926 року він знайомиться з Гнатом Хоткевичем, який навчав полтавців нового способу гри на бандурі, розробляв для них заняття.
Завдяки Хоткевичу, в Києві на основі полтавської капели була створена державна капела бандуристів, яка стала першим радянським колективом, що отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.
