Володимир Маркар’ян та його муза, дружина Алла
Це дружина і муза Алла Петрівна та троє дітей. Мистецька родина прийшла підтримати автора нової виставки. На ній Володимир Вартанович представив свої роботи – вибійки, які об’єднані спільною назвою «Диво вибійкове».
Майстер художнього різьблення 2 роки як опанував давнє українське мистецтво і ремесло водночас – вибійку на тканині.
Нині пан Володимир відроджує вибійку і створює власні шедеври.
Як розповів Володимир Маркар’ян, досі ніхто в Україні ґрунтовно не займався вивченням і водночас відтворенням вибійки. Сам же майстер перш ніж узятись за вибійку виношував ідею з півроку, спілкувався на форумах в інтернеті, читав книжки-дослідження, де згадувалось про промислову вибійку на Полтавщині, зокрема були і фотографії (з Миргородського повіту, село Олефірівка).
Від форм для пряників до узорів на тканині
– Я уже давно виготовляю дерев’яні форми для пряників, замовляють їх з усієї України, так що уже є не лише Тульський пряник, а й Полтавський, – сміється майстер. Майстра навідувала думка, думка, чи можна ці форми використати для вибійки. А потім мене надихнула майстриня з Пирогова, запропонувавши спробувати відтворити вибійку.
Як каже пан Володимир, його дуже зацікавив невідомий, забутий напрямок.
– Адже я робив близько 6 років пряничні форми, і дійшов висновку, що і форми для пряників, і для кахлів, а також для вибійки традиційно робили різьбярі. – Тож вирішив спробувати.
Фото Ніни Король
Як розповів автор виставки, вибійка на тканині – це стародавня техніка, прийшла до нас зі сходу, Індії та Китаю. Але перші згадки про неї – ХІ століття Київська Русь. Найбільшого розквіту набула вибійка на тканині у ХІХ столітті. У той час виникають чимало майстерень з вибійки. – 2 роки тому знайшов в інтернеті фото «Земська майстерня з вибійки (с. Олефірівка на Полтавщині). Це фото є на моїй виставці, а такі вибійки я відтворив, говорить пан Володимир. – Назва моєї виставки «Диво вибійкове», по-перше я дивуюся, коли вирізую форму, а потім коли роблю відтиск на тканині. Тож на виставці я відтворив вибійки ХІХ століття, а ще розробив власні тканини «Київська Русь», «Заспівали козаченьки», «Босфор» та інші.
Вибійку робили зазвичай на лляній чи бавовняній тканині. У давнину це було непросто, а нині така тканина є, її неважко знайти.
– Фарбу раніше майстри робили власноруч. Традиційні українські – стримані кольори. Чорного уникали. Щоб зварити синю фарбу, брали барвник індиго, перетирали з олією, брали пір’ячко, воно опускалось в олію. Коли присмалиться трохи пір’їна, то фарба і готова, – поділився знаннями майстер з вибійки і різьблення.
Нині усе простіше. Володимир Вартанович бере лляну олію, фарби магазинні, проварює і фарба готова. Вмочає дерев’яну форму у фарбу, наносить її на тканину, висихає Потому треба випрати і виріб готовий.
Вироби з вибійки, які колись були поширені – хустки, рушники, спідниці, скатертини, серветки, шпалери тканинні, штори.
Вибійка – древніша за вишивку, останній сплеск вибійки – після Другої світової війни, коли була бідність, а люди хотіли прикрасити свій одяг і предмети ужитку. Тож ішли до різьбярів,ті наносили при замовнику узор на тканину і все.
– Усе це природне, гармонійне, автентичне, від нього віє енергетикою, – це мені навіть знайомі кажуть. – О, так таким чином можна і шарф створити, – уже радять ті, хто бачили вибійку.
Вибійкові рушники є в колекції полтавських художнього та краєзнавчого музеїв. Вибійковим рушникам присвячено чимало досліджень. У Великих Сорочинцях храм, де хрестили Миколу Гоголя, до 60-их років минулого століття був прикрашений вибірковими рушниками, їх було найбільше в Україні. Але куди вони ділись, невідомо. Я б хотів реконструювати рушники для церкви в Сорочинцях.
Хто дарував теплі слова, а хто – мед
Друзі та колеги, поціновувачі народного мистецтва прийшли привітати автора робіт.
Наталя Свиридюк, майстер народної ляльки, побажала пану Володимиру наснаги і далі розвиватись у царині народного мистецтва, щоб «в душі майстра жили оці чудові образи, оці птахи, що на його роботах».
А учні спеціальної школи з вадами психічного розвитку, де Володимир Маркар’ян проводив майстер-класи та читав лекції з історії Полтави, передали вітання через вчительку, вона ж у свою чергу підсолодила презентацію в буквальному розумінні – подарувала митцю баночку меду – до пряників.
А викладач Олександр Бабенко побачив у вибійках колеги традиційні древні образи українців, анімалістку.
– В усій Україні вибійка забута, добре, що Володимир її відродив, – каже пан Бабенко, майстер з килимарства. – Вибійка заміняла вишивку, передувала вишивці. Завдання вибійки у давні часи – поширювати традиційну українську вишивку.
Читайте також і дивіться майстер-класи від полтавців.
Сам Володимир Маркар’ян поділився планами: вони удвох із другом родини хочуть відродити народний вибійковий костюм.
Роботи Володимира Вартановича можна побачити у літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського.
До теми: У Полтаві народні майстри представили найкращі роботи (фоторепортаж).
У Полтаві відкрилась персональна виставка Володимира Маркар’яна, знаного різьбяра, на якій він зізнався в коханні тим, хто його надихали.
Володимир Маркар’ян та його муза, дружина Алла
Це дружина і муза Алла Петрівна та троє дітей. Мистецька родина прийшла підтримати автора нової виставки. На ній Володимир Вартанович представив свої роботи – вибійки, які об’єднані спільною назвою «Диво вибійкове».
Майстер художнього різьблення 2 роки як опанував давнє українське мистецтво і ремесло водночас – вибійку на тканині.
Нині пан Володимир відроджує вибійку і створює власні шедеври.
Як розповів Володимир Маркар’ян, досі ніхто в Україні ґрунтовно не займався вивченням і водночас відтворенням вибійки. Сам же майстер перш ніж узятись за вибійку виношував ідею з півроку, спілкувався на форумах в інтернеті, читав книжки-дослідження, де згадувалось про промислову вибійку на Полтавщині, зокрема були і фотографії (з Миргородського повіту, село Олефірівка).
Від форм для пряників до узорів на тканині
– Я уже давно виготовляю дерев’яні форми для пряників, замовляють їх з усієї України, так що уже є не лише Тульський пряник, а й Полтавський, – сміється майстер. Майстра навідувала думка, думка, чи можна ці форми використати для вибійки. А потім мене надихнула майстриня з Пирогова, запропонувавши спробувати відтворити вибійку.
Як каже пан Володимир, його дуже зацікавив невідомий, забутий напрямок.
– Адже я робив близько 6 років пряничні форми, і дійшов висновку, що і форми для пряників, і для кахлів, а також для вибійки традиційно робили різьбярі. – Тож вирішив спробувати.
Фото Ніни Король
Як розповів автор виставки, вибійка на тканині – це стародавня техніка, прийшла до нас зі сходу, Індії та Китаю. Але перші згадки про неї – ХІ століття Київська Русь. Найбільшого розквіту набула вибійка на тканині у ХІХ столітті. У той час виникають чимало майстерень з вибійки. – 2 роки тому знайшов в інтернеті фото «Земська майстерня з вибійки (с. Олефірівка на Полтавщині). Це фото є на моїй виставці, а такі вибійки я відтворив, говорить пан Володимир. – Назва моєї виставки «Диво вибійкове», по-перше я дивуюся, коли вирізую форму, а потім коли роблю відтиск на тканині. Тож на виставці я відтворив вибійки ХІХ століття, а ще розробив власні тканини «Київська Русь», «Заспівали козаченьки», «Босфор» та інші.
Вибійку робили зазвичай на лляній чи бавовняній тканині. У давнину це було непросто, а нині така тканина є, її неважко знайти.
– Фарбу раніше майстри робили власноруч. Традиційні українські – стримані кольори. Чорного уникали. Щоб зварити синю фарбу, брали барвник індиго, перетирали з олією, брали пір’ячко, воно опускалось в олію. Коли присмалиться трохи пір’їна, то фарба і готова, – поділився знаннями майстер з вибійки і різьблення.
Нині усе простіше. Володимир Вартанович бере лляну олію, фарби магазинні, проварює і фарба готова. Вмочає дерев’яну форму у фарбу, наносить її на тканину, висихає Потому треба випрати і виріб готовий.
Вироби з вибійки, які колись були поширені – хустки, рушники, спідниці, скатертини, серветки, шпалери тканинні, штори.
Вибійка – древніша за вишивку, останній сплеск вибійки – після Другої світової війни, коли була бідність, а люди хотіли прикрасити свій одяг і предмети ужитку. Тож ішли до різьбярів,ті наносили при замовнику узор на тканину і все.
– Усе це природне, гармонійне, автентичне, від нього віє енергетикою, – це мені навіть знайомі кажуть. – О, так таким чином можна і шарф створити, – уже радять ті, хто бачили вибійку.
Вибійкові рушники є в колекції полтавських художнього та краєзнавчого музеїв. Вибійковим рушникам присвячено чимало досліджень. У Великих Сорочинцях храм, де хрестили Миколу Гоголя, до 60-их років минулого століття був прикрашений вибірковими рушниками, їх було найбільше в Україні. Але куди вони ділись, невідомо. Я б хотів реконструювати рушники для церкви в Сорочинцях.
Хто дарував теплі слова, а хто – мед
Друзі та колеги, поціновувачі народного мистецтва прийшли привітати автора робіт.
Наталя Свиридюк, майстер народної ляльки, побажала пану Володимиру наснаги і далі розвиватись у царині народного мистецтва, щоб «в душі майстра жили оці чудові образи, оці птахи, що на його роботах».
А учні спеціальної школи з вадами психічного розвитку, де Володимир Маркар’ян проводив майстер-класи та читав лекції з історії Полтави, передали вітання через вчительку, вона ж у свою чергу підсолодила презентацію в буквальному розумінні – подарувала митцю баночку меду – до пряників.
А викладач Олександр Бабенко побачив у вибійках колеги традиційні древні образи українців, анімалістку.
– В усій Україні вибійка забута, добре, що Володимир її відродив, – каже пан Бабенко, майстер з килимарства. – Вибійка заміняла вишивку, передувала вишивці. Завдання вибійки у давні часи – поширювати традиційну українську вишивку.
Читайте також і дивіться майстер-класи від полтавців.
Сам Володимир Маркар’ян поділився планами: вони удвох із другом родини хочуть відродити народний вибійковий костюм.
Роботи Володимира Вартановича можна побачити у літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського.
До теми: У Полтаві народні майстри представили найкращі роботи (фоторепортаж).
