Про основу міцних стосунків, фестиваль «Мелодія двох сердець», родичів у Полтаві та іноземні гастролі в ексклюзивному інтерв’ю «Колу» розповіли народні артисти України Віталій та Світлана Білоножки.
«Мелодію двох сердець» схвалив Леонід Кучма
– Коли чекати глядачам і слухачам наступного фестивалю сімейної творчості «Мелодія двох сердець», що нового там буде?
Світлана: – Безумовно, фестиваль відбудеться цього року. Крім того, цей рік – ювілейний для Віталія – 35 років на сцені. Я думаю, що «Мелодія двох сердець» буде присвячена цій події. Із датою поки ми не визначилися, кожного року робили його в грудні, але цьогоріч, думаю, влаштуємо раніше.
– Вирішили, кого будете запрошувати?
Світлана: – Ми завжди запрошуємо на фестиваль улюблених співаків, гумористів із різних країн. У нас, загалом, багато друзів виступало: Олександр Сєров, Олександр Маршал із Росії, білоруси Олександр Тихонович і Ядвіга Поплавська. Із Америки колись на фестиваль приїздив Віллі Токарєв.
– Влаштовуєте для артистів якийсь відбірковий конкурс?
Світлана: – Хронометраж концерту – 4 години, а бажаючих справді багато. Доводиться відмовляти. Ми робимо фестиваль у вихідний день, починаємо о 18-ій годині в палаці «Україна», до 22 години треба завершити, бо якщо концерт триватиме і після 10 години, – це великі гроші. Ми, мабуть, єдиний фестиваль, який не бере грошей із виконавців за участь у ньому. Єдина вимога – зробити красиві номери для 4000 глядачів.
Віталій: – Палац «Україна» – дорогий сарай. 200-300 тисяч гривень потрібно на добу для підготовки концерту. Крім того, сотні тисяч витрачаються на освітлення, декорації та інше.
– Де гроші шукаєте?
Віталій: – Незадовго до фестивалю я вдягаю костюмчик, краваточку та їду по інстанціях, по друзях-приятелях, які потім перераховують кошти на рахунки фестивалю. Вишкрібаємо також свої зароблені на концертах гроші. А потім сідаємо і думаємо: а що ми заробили? Але нічого, все одно треба щось робити, бо, як каже великий гуморист і шоумен Михайло Поплавський, під лежачий камінь коньяк не потече.
– Як виникла ідея створити фестиваль родинної творчості?
Віталій: – Коли ми почали співати разом зі Світланою, через деякий час з’явилася думка створити щось своє. 1998 року я написав листа і попросив аудієнцію в Леоніда Даниловича Кучми, він мене прийняв, я розповів про свій задум створити родинний фестиваль. Президент дав відповідні вказівки, а ми, у свою чергу, провели кастинг серед артистів. 12 травня 1999 року відбувся перший фестиваль «Мелодія двох сердець».
Читайте також про особливості роботи в балеті "Сухішвілі"
Світлана Білоножко покинула театр заради сім’ї
– Пані Світлано, знаю, у вас із Віталієм цікава історія знайомства.
– Я вчилася в Дніпропетровському театральному училищі, і мене Київський театр оперети запросив пройти конкурс. А тут, у Київському військовому окрузі, служив товариш, із яким я вчилася в Дніпропетровську, він Віталію і запропонував познайомитися зі мною. Вони прийшли на денну виставу в театр оперети. Мені було тоді 20 років, а у Віталія були величезні карі очі, тоненька талія. А потім, увечері, хлопці запросили мене до офіцерського кафе. Товаришу стало зле, і він пішов, а Віталій залишився зі мною. Потім провів і попросив поцілувати. Із того все й почалося.
Віталій та Світлана Білоножки разом вже понад 30 років– Ніколи не шкодували, що пішли з театру?
– Якщо чесно, шкодувала за театром. Театр – це гастролі на 3-4 місяці. Віталик сказав: «Свєта, або театр, або сім’я». Довелося робити вибір. Але трапилося, що на телебаченні був конкурс дикторів, і мене запросили його пройти. Спочатку мені ця робота не подобалася, та згодом зрозуміла, що приходжу в кожен дім із добром та гарними новинами. Багато було цікавих передач, які я вела. Із Михайлом Вороніним, зараз його немає, на жаль, ми робили цікаву програму «Мода-мода».
– Як виникла ідея створити співочий сімейний дует?
Віталій: – Спочатку я співав і їздив на гастролі як соліст. Але потім, коли дикторський цех на телебаченні ліквідували, запропонував Світлані згадати часи, коли вона грала в театрі оперети, і знову заспівати. Так з’явилися спільні «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу», «Я так тебе люблю» та інші. Паралельно, до минулого року, я ще й працював у державній телерадіокомпанії. Але потім пішов на викладацьку роботу в інститут Глієра, а іноді, коли попросять, викладаю в інституті культури Поплавського.
– У вас співоча родина, крім вас, співають онук Віталик, невістка, а сини Георгій та Євген – теж артисти?
Віталій: – Сини співають, але для себе. Коли збираємося родиною, вони співають у караоке.
Світлана: – Сини люблять співати Дворського «Дзвони Софії», «Давайте разом заспіваєм, браття!», наші пісні. Але артистами Євген та Георгій не стали, мають по 2 економічні освіти. Розумієте, наша професія дуже залежна, а ми хотіли, щоб діти були незалежними.
Cини Георгій та Євген– Віталію, ви цього року святкуєте ювілей, якими новими піснями порадуєте прихильників?
– От зараз готую нову пісню про маму, хоч уже мами й немає, ми зі Світланою круглі сироти. Моя мама похована в Києві, батько – у донбаській землі. Мама останні 8 років жила з нами. Але коли робили черговий фестиваль, проґавили її тяжку хворобу, і тому маму ми втратили. Ще одну пісню присвятив своїм синам. Знаєте, уже не хочеться співати про ніщо, про кохання ми вже наспівалися. Хоча, безумовно, кілька пісень про кохання є, але, іншими словами, співатиму про нього з висоти прожитих років.
– Знаю, що на Полтавщині живуть ваші родичі?
Віталій: – Мій брат Славко жив у Полтаві. Помер у день відкриття Олімпійських ігор у Пекіні. Під час гемодіалізу в нього розірвалося серце. Він був високопорядною людиною, працював начальником медичної частини обласної стоматології в Полтаві. У нас у Полтаві залишилося дуже багато родичів. Племінник Олег Білоножко вчився на медика, його син Віталій зараз теж навчається в медичному училищі. Мій прадід родом із Кобеляк, тож для нас Полтавщина – це рідний край.
З дітми та онукамиДо речі, співак Павло Дворський планує відвідати з концертами Полтавщину
Віталій у дитинстві був собачим батьком і сенбернаром
– У Вашій родині, Віталію, всі лікарі, а Ви подалися в артисти, хто у сім’ї співав?
– Загалом, я син офіцера-фронтовика, а мама моя – вчителька – гарно співала, батько завжди її ревнував. До речі, батько, коли вийшов на пенсію, завів пасіку. Кожен вулик назвав на честь своїх дітей та онуків. А в мене було два вулики: Вітька, бо так називали в селі, і Віталій. Я завжди мав по кілька бідонів свіжого домашнього меду. Щоб мати додатковий заробіток, продавав його дешевше, ніж на базарі, викладачам своєї кафедри у консерваторії.
– Віталію, знаю, що маєте незвичайне хобі – птахівництво. Це теж родом із дитинства?
– У дитинстві у мене була кличка – собачий батько, я збирав скалічених цуценят, кошенят по селу, накладав їм джгути, якщо лапка була зламана. А ще мав 200 пар голубів, і жодна пташка не була зарізана на борщ, хоча й казали: навіщо стільки тримати. Потім, уже коли виріс, мене почали називати сенбернаром, бо друзів, які напивалися на гулянках, доносив на плечах додому. Зараз маю 30 павичів різних порід, фазанів, голубів, лебеді плавають у мене, а ще дикі качки прилітають із усього Дніпра, я їх підгодовую. (Білоножки живуть за Києвом у власному маєтку – авт.) Також тримаю 2 вівчарки, вони в мене слухняні, але за хазяїна готові на все. Колись із лісу до нас забрів вовк, так вівчарки його розідрали.
У США давали 100 доларів, щоб купив собі штани
– Віталію, ви почали гастролювати за кордоном у ті часи, коли в Союзі був тотальний дефіцит. Чим вас тоді вражав Захід?
– Захід тоді вражав тим, чим зараз вражає Україна: все є, а купити немає за що. 1984 року ми були на гастролях у США. Жили в господаря вдома. Вранці я поїхав на концерт до Вашингтона, а ввечері приїжджаю, а в нього вдома нові меблі. Вражено запитую: «Де ти дістав?» А він не розуміє суті запитання: як це – дістав? Каже, побачив рекламу меблів по телевізору, подзвонив і замовив їх собі. Також дивом для мене було, коли дізнався, що в сім’ї американського сантехніка, аж 4 машини. Цього я ніяк зрозуміти не міг.
– Пане Віталію, а якісь курйозні чи кумедні випадки на гастролях траплялися?
– Колись поїхали ми із відомим гумористом Анатолієм Пономаренком у США на гастролі. Перед концертом я зрозумів, що забув свої штани. А ми з Пономаренком були однакового зросту. І от перший виступає Пономаренко, а після нього – я. Після виступу він кидає мені штани, я вдягаю їх і виходжу на сцену. А після концерту під час фуршету підходить до мене одна жінка і простягає 100 доларів. Каже: «Ось, купіть собі штани, бо ви такі там бідні, що в одних штанях на двох виступаєте».
Чиатйте також: Сергій Жадан розповів у Полтаві, чому безробітний та критикував владу. Інтерв’ю
