Радянська бронетехніка в оточенні жителів Чехословацької столиці45 років тому 21 серпня 1968 року в Чехословаччині розпочалася операція «Дунай».
Війська соціалістичних країн, які були в складі Організації Варшавського договору (ОВД), увійшли на територію Чехословаччини. Довелося там побувати і двом полтавцям – Павлу Поуху та Миколі Ляшенку. Один був офіцером, інший – солдатом строкової служби. Про своє перебування в Чехословаччині та ставлення до тих подій, чоловіки розповіли «Колу».
Операція «Дунай» – окупація чи братня допомога?
Чехословацька криза або Празька весна – це період демократичних змін в цій країні. Проводив їх Александр Дубчик, перший секретар ЦК компартії Чехословаччини. У країні дозволялася діяльність інших партій, відмінялася цензура. Проте такі зміни не сподобалися Радянському Союзу, який відігравав головну роль в ОВД. Холодна війна була в самому розпалі тож ситуація складалася так, що свої війська на територію Чехословаччини могли ввести американці, армії країн ОВД змогли їх опередити. Війська Варшавського договору атакували Чехословаччину вночі з 20 на 21 серпня 1968 року, атаку назвали операцією «Дунай». На територію країни увійшло понад мільйон солдат. Нині серед істориків та обивателів точиться дискусія, як назвати ті події. Одні у своїх твердженнях категоричні – це була окупація, інші й досі вважають операцію «Дунай» інтернаціональною допомогою братній країні.
У травні 1968 радянських солдат чехословаки пригощали пивом і запрошували в гості, а в серпні – називали окупантами
Павло Петровчи Поух у 1968 році під час неоднозначних подій у Чехословаччині був старшим лейтенантом військ зв’язку. Він колишній військовий, тому й досі вважає, що СРСР й інші країни ОВД вчинили правильно, увійшовши до Чехословаччини.
– На територію Чехословаччини були уведені війська всіх країн ОВД, отже, рішення приймалося спільне Болгарією, Угорщиною, Польщею, НДР, СРСР, – виправдовує ті події Павло Поух.
– Перед серпневими подіями 1968 року, в травні у Чехословаччині відбувалися командно-штабні навчання військ ОВД. Тоді чехословаки ставилися до нас цілком нормально, були налаштовані доброзичливо. Пригощали пивом, приходили до нас в гості. Більше того, наші, радянські хлопці зустрічалися, а деякі навіть жили з чехословацькими дівчатами. За 2 місяці ситуація кардинально помінялася! З ліпших друзів радянські солдати перетворилися в запеклих ворогів, окупантів, – зазначив Павло Петрович.
Після закінчення командно-штабних навчань зв’язківець Поух повернувся до Німеччини, де служив. Проте не встигли військові побути там побути й тижня, як їх підняли по бойовій тривозі.
– Ми здійснили марш в район Дрездена, де в лісі пробули понад місяць, частина була засекречена, – ділиться спогадами Павло Петрович. – Тоді нам офіційно не повідомили, що робитимемо в братній країні, солдати тривалий час навіть не здогадувалися куди йдуть і чого. Але між офіцерами швидко пішли чутки, що в Чехословаччині не все в порядку. 20 серпня віддали наказ і я зі своїми увійшов в місто Плзень, територія сучасної Чехії. Там забезпечували зв’язок першій танковій армії з центральним штабом у Москві.
Павло Поух: «Нам віддали наказ не стріляти в місцевих ні в якому разі»
Павло Поух переконує, що головне завдання, яке перед ними поставило керівництво, було не стріляти першими, не реагувати на провокації, дружелюбно ставитися до місцевого населення. Солдати мусили зменшити напругу, яка виникала між Чехословаччиною та країнами ОВД.
– Перше, що кинулося в очі – це ставлення людей, особливо молоді, до нас. Воно змінилося на всі 200 %. Ідеологічно попрацювали так, що до нас ставилися, як до окупантів, – згадує Павло Поух. – Наш батальйон йшов за танковим полком, всі автодорожні та пізнавальні знаки на дорозі зламані. Це спеціально для того, щоб ми не знали куди їхати. Деякі чеські водії чинили провокації, спеціально створювали аварійні ситуації на дорозі.
ПЛАШКА Попри труднощі зв’язок вдалося налагодити відмінний, Павло Поух згадує, що навіть дзвонив в Уляновськ до тещі.
«Петю, йди додому, а то твоя Маша вже з усіма передружила», писали чехи на будівлях
Особливо напруженими були перші години та дні знаходження військ ОВД. Чехословаки влаштовували барикади на вулицях міст, агресивно налаштована молодь кидала каміння, вигукуючи антирадянські гасла. Стіни будинків були уклеєні листівками з антирадянським змістом, на асфальті великими літерами нанесене слово «окупанти». На дорогах малювали напрямок на Москву, писали великими буквами скільки до неї кілометрів. Часто місцеві показували радянським солдатам непристойні знаки, писали на дорозі й на заборах лайки. Наприклад «Петю, йди додому, а то твоя Маша вже з усіма передружила». Наші у таких випадках не мовчали теж щось їдке кидали у відповідь, приміром: «Я не егоїст і мені вистачить». Незважаючи на все, важливим залишалося те, що збройні сили Чехословаччини не виступили проти військ ОВД, а залишилися в своїх казармах. В іншому б разі події розгорталися значно драматичніше.
– Після виходу з Чехії, 20 жовтня, я продовжив службу в Німеччині, згодом мене направили в Полтаву, де служив в Червоних казармах. На пенсію вийшов у званні майора, – зазначив Павло Поух.
Нашим солдатам плювали в обличчя, а по справжньому боялися німців
Микола Петрович Ляшенко, коли потрапив до Чехословаччини, відбував строкову службу в армії. У 1967 році чоловік розпочав службу в Угорщині у військах урядового зв’язку.
– Тоді я був солдатом, виконував наказ, нині ж, коли пройшло багато років з того часу, думаю, що правильніше було б нам не втручатися у їхні події, хай би розбиралися самі між собою. По суті Чехословаччина серед країн ОВД виявилася Іваном, яку дали по шапці через те, що думає не так, – вважає Микола Ляшенко.
– Ми, звичайні солдати, коли нас підняли по бойовій тривозі, ні про що не здогадувалися, нам не казали чого й куди ми йдемо, – переконує Микола Петрович. – Наш батальйон зупинився на території Словаччини, в полі. Жили в палатках неподалік словацьких сіл. Наше завдання було прокладати лінію зв’язку. Якщо чесно спочатку було моторошно, пацани по 19– 20 років серед поля, без патронів. Патрони підвезли тільки через 2 дні. Микола Ляшенко розповідає, що з місцевими не спілкувалися, бо батальйон стояв не в населеному пункті. Хоча, коли проїжджали через міста та села, то як і скрізь зіткнулися з непристойними написами на стінах, асфальті. За словами Миколи Ляшенко та Павла Поуха, чехи і словаки хоч і називали радянських солдат окупантами, але не боялися їх. Могли навіть в обличчя плюнути. А от кого по справжньому боялися, так це німців.
– Коли німецький солдат виходив з машини чи танку і обводив крейдою свою територію, то ніхто з чехословаків не смів переступити через неї, – каже Микола Ляшенко.
– Чехи підходили до радянських солдатів і казали, ну добре вже, ви прийшли, але для чого до нас німців привели?! Для нас найкращий німець той, що лежить на 2 метри в землі, – додав Павло Поух.
Показовий випадок за словами Миколи Петровича трапився вже після виходу з Чехословаччини у 1969 році.
– В армії я був секретарем комсомольської організації взводу, у квітні секретарів зібрали в Будапешті на конференцію, опісля повезли на екскурсію до замку. Серед інших на екскурсії були болгари, поляки, німці, чехи. Коли радянські солдати проходили повз чеський автобус, чехи всі без винятку зайшли до автобусу і не виходи звідти, доки ми не поїхали з екскурсії. Це був такий знак протесту. Хоча ж в Чехословаччині були не тільки ми, а й війська інших країн ОВД, – зазначив Микола Ляшенко.
Полтавцям вручать медалі за операцію «Дунай»
До 45 річниці з початку операції «Дунай», 30-м полтавцям, які брали в ній участь, вручать пам’ятні медалі. Нагородити їх вирішила Октябрська районна спілка ветеранів війни в Афганістані (воїнів-інтернаціоналістів).
ДОВІДКА «КОЛА» Під час операції «Дунай» і Чехословаччині Радянський Союз втратив 98 своїх громадян. Серед загиблих – двоє вихідців з Полтавської області. З боку Чехословаччини загинуло приблизно 70 громадян.
До теми: У Полтаві нагородили учасників операції «Дунай» (+фото)
