Цього разу не було мікрофону та колонок, однак з нами були наші голоси: здається, за п’ять днів голосові зв’язки та горло натренувалися, і вже не так швидко можна захрипнути.
Виникало незбагненно приємне відчуття, коли водії легкових авто та міського транспорту сигналили мітингувальникам, підтримуючи. Я вірю, що ще багато людей хочуть вийти до нас і також висловити свою точку зору, свою громадську позицію, показати, що їм не все одно. Коли ми кричимо «Полтаво, прокинься: Україну проспиш!», вони підходять до вікон, відкривають кватирки; деякі записують на відео, деякі промовляють гасла разом з нами. І я вірю, що вони теж хочуть вийти, бо на їхньому місці і я б хотіла. Та що там — я і вийшла.
Як і минулі рази, кожен бажаючий міг висловити свою позицію у мегафон перед громадою. Цього разу були присутні місцеві політики і народний депутат України, який розповів про ситуацію на Євромайдані у Києві. Але жодної партійної символіки і жодних партійних прапорів.
Цього разу з нами були плакати, надруковані полтавською поліграфічною фірмою. «Україна — це Європа», «Сильні разом» — все те ж саме, дещо нове, однак тепер розуміємо, бачимо, що це не лише наша ініціатива — Євромайдан підтримують підприємці, люди різного віку, не лише студенти. Той, хто стверджує, що Європа нам не потрібна — махлює, бо вона потрібна, і розумні, успішні люди це розуміють.
Згодом, близько 18.00, Євромайдан рушив на Білу Альтанку. Дорогою закликали полтавців виходити до нас. Звісно, ніхто не вийшов, і навіть скептики погодилися, що полтавці бояться: втратити роботу, стипендію, взагалі проблем. Звісно, легше плисти за течією. Значно складніше самому стати цією течією і плисти у вірному напрямі.
До Білої Альтанки дійшли із синьо-жовтими прапорами та банерами. Наймолодшій учасниці, наскільки мені відомо, — одинадцять років. І ще серед нас був пес, товариське і прекрасне волохате створіння.
