Я пишу ці рядки у маршрутці Київ-Полтава. Те, що сталося протягом останніх двох днів, ще й досі не вкладається в голові.
Ще 29 листопада люди збиралися на Майдані на мирну акцію. Ще тоді вони вірили у те, що ми маємо шанс стати частиною Європи. Вони стояли за це 8 днів, організувавши прекрасну за своєю функціональністю структуру: відповідальні за поселення, харчування, охорону, імпровізовану сцену.
Ще з 16 години з’явився «Беркут».
Вони надходили, зникали і, здавалося просто залякували людей. Це дійсно страшно. Коли Ти бачиш кілька сотень (якщо не тисяч) людей у формі і шоломах, людей, котрі мають професійну підготовку, котрі здійснюють незрозумілі маневри, страх з’являється, як би Ти не намагався приховати це.
О 4 ранку вони напали.
Вони били навіть дівчат. Били нещадно. Неначе це не їх матері, сестри, брати. Що може рухати такими людьми? Які можуть бути виправдання — застосування сил проти мирної акції? Я бачив забинтовані голови постраждалих — із кров’ю на потилиці, що запеклася на бинтах. Не по телевізору. Не через Інтернет. Хлопець, віком молодший за мене. І зроблено все це за гроші з податків. Податків моїх батьків, родичів, друзів. Та що вже — моїх податків. Ми всі є спонсорами цього побиття: якщо не грошима, то страхом і мовчанням.
У мене немає виправдання. Я покинув Майдан о 2 ночі. Людині потрібно спати, особливо після 6-годинної подорожі і цілого дня на ногах. Ніхто не міг навіть уявити, що може бути втілений подібний сценарій.
О 10 ранку «Беркут» тримав Майдан. «Тимчасово перекрито», — сказав мені міліціонер, хлопчина роки на 2 старший; чим шокував: він — українець, не переодягнений росіянин, як ходили чутки.
«Беркут» і тоді тримав заблоковані переходи.
Переходом не пройтиНа Михайлівській площі біля однойменного собору збиралися люди. Не тисячами, але їх кількість зросла. Люди стали одним сильним організмом. Такого рівня самоорганізації я не бачив ніколи в житті. Без лозунгів, без допомоги політиків, без проплат. Люди відповідають за збір продуктів, одягу, за харчування, поселення, охорону.
За пару годин з кількох сотень стало багато-багато тисяч. Я не можу точно назвати число. Вони і на 16:30, коли ми поїхали, все прибували і прибували.
Попереду складний час.
Я прошу — якщо маєте можливість — їдьте на Київ. Через 2 дні я знову вирушу туди. Квиток на потяг коштує 47 гривень (без білизни). Студентам — вдвічі менше.
Харчування вистачить.
Вас поселять у гостинних киян.
Ви потрібні там. Наразі наступні дні вирішать долю нашої з Вами країни.
Не мовчіть. Говоріть про це вголос. Використовуйте всі канали інформування.
Мова йде не про те чи буде Україна в Європі. Мова йде про те чи Україна буде взагалі!
На мене тиснуть. Мені погрожують звільненням колег. Але я вірю: якщо ми не злякаємося, якщо ми не розділимося — ми вистоїмо. Історія твориться саме зараз. І коли моя дитина запитає: «Тату, а що Ти робив у той час», я зможу сказати: «Захищав Україну!».
Автор: Роман ПОВЗИК, учасник Полтавського і Київського Євромайдан’ів (фото автора)
