Два з половиною роки війни медикам, які ледь не щодень бачать смерть і титанічними зусиллями борються за кожного солдата, доводиться битися не тільки за життя, переборювати себе, а й відвойовувати у системи принаймні гідні умови для праці.
Фото Анни Чапали
Авдіївка – назва, яка звучить у кожному випуску новин із лютого 2016-го. Тут пліч-о-пліч півроку передову «промку» тримають санітари 16 батальйону.
«Пчьолка» до війни із тактичною медициною справи не мала. Працювала в перинатальному центрі. Зараз вже півроку там, вглиб за «сірою зоною». На напіврозваленому УАЗику разом із санітаром Євгеном та водієм Анатолієм щодня їздять на «нуль».
«Важко дивитися, коли хлопці молоді вмирають»
«Підписала контракт на три роки. Коли треба буде, підпишу і на довше. Сюди як їхала, то сім’я взагалі не знала куди я їду. Вони дізналися, коли вже сіла в автівку і їхала на вокзал. Хвилюються, а інакше ніяк. Телефонують постійно, запитують, коли додому повернуся і чому не на півроку підписала контракт», – розповідає медик.
Вдома їй бути важче, ніж тут. За останні півроку в Полтаві була аж п’ять днів, тягнуло назад, постійно телефонувала до хлопців. Але із жахіттям, яке бачить щодня змиритися не може все одно.
«Важко дивитися на це все, коли хлопці молоді вмирають, як тільки тяжко їхнім сім’ям», – ділиться «Пчьолка».
«Пчьолка»
На кожному виїзді роблять все по-максимуму, щоб довезти, щоб живим лишився. Робити це із таким забезпеченням і на такому транспорті, для нормальної людини, може здатися нереальним.
«Лежить поранений, а ти на колінах і не знаєш, що робити»
Швидка, якою їздять за пораненими і загиблими, вже була на базі, коли «Пчьолка» прийшла у бригаду. Повірити, що у цій машині борються за життя поранених, важко: іржавий кузов, салон із рядом обтягнутих шкірозамінником сидінь, дві тьмяних лампочки, старі брезентові ноші. Пораненому надають першу допомогу прямо так, на підлозі.
Євген дістає з-під сидіння сумку, показує медикаменти.
«Отак воно все виглядає. Лежить поранений, розкриваються всі мед. сумки. Це якщо один поранений, а як двоє. Один сюди, інший сюди сідає. Це ж жах просто якийсь. А ти просто на колінах сидиш і не знаєш що робити. Це не нормально так», – розповідає він.
Євген
«Пчьолка» доповнює: «Забирали з передка трьохсотого. Був дуже тяжкий. До речі, наш земляк, з Полтави. Забирали ми їх з АСАПами (волонтерська медична служба – авт.). То я його тримала, бо йому було боляче. Там ями були великі. Це з АСАПами, а якби ми цією поїхали. Світло ледь горить, нічого ж в ній не видно. Включаємо якісь ліхтарики. А вони говорять, що це автівка та, що потрібна на передок».
Вони – це Міноборони, у яких не один місяць просять новий автомобіль. Нехай не новий, але більш придатний для перевезення поранених та надання їм допомоги.
«Буває по-різному. Можемо виїжджати два, три рази за ніч, а можемо і жодного разу. А бувало за 4 години привозили сімнадцять 300-тих», – ділиться «Пчьолка».
Замість реанімобіля прислали ще один розвалений УАЗ
В Авдіївці є лікарня. Головна задача – довезти, дорогою зупинити кровотечу. Крім волонтерів АСАП, у разі необхідності при великій кількості поранених до медиків 58 бригади долучаються Госпітальєри.
«У них у машинах є хоча б куди підвісити систему (крапельницю – авт.). А в нас так: я підключаю, а Женя тримає систему в руках. Тобто, у нього вже руки заняті й він мені уже не може допомогти. У нас не то що реанімобіля немає, а навіть куди систему підвісити», – розводить руками медик.
Із проханням надати автомобіль неодноразово зверталися до Андрія Верби, генерала-майора медичної служби МОУ.
«Телефонуємо постійно до його речниці Наталії Воронкової. Нам дуже потрібен хоч наполовину реанімобіль, щоб ми змогли тяжкого трьохсотого довезти, а вони мені привезли ще одного УАЗика», – показує рукою в сторону, де стоїть автомобіль. Пояснює:
«Навіщо він мені? Тяжкого я ним не повезу ним, його ж розтрусить. Він із 300-го буде 200-тим. Тобто це все буде на моїй совісті. На виклики ми виїжджаємо ГАЗелькою. А в ГАЗельці що? Апарат для штучного дихання відсутній, там просто балони з киснем і ноші. Скільки ми просимо і безрезультатно. По медикаментах у нас все добре. Допомагає і ЗСУ, волонтери теж гарно допомагають, а от за автомобіль», – знову розводить руками.
Крім військових швидкими возять і місцевих, адже людей, яким потрібна допомога, не ділять на своїх і чужих.
«Возимо усіх – і тяжких, з пораненнями, і місцевих. Якщо бачимо, що людині погано, то не лишаємо її. Не так давно їхали вже додому, на дорозі дідусь лежав. Виявилося, що в нього інфаркт. Надали допомогу, відвезли до лікарні. Живий, слава Богу. Навіть коли у цивільних поранення після обстрілу, то виїжджаємо ми», – зазначає Євген.
200-го не розтрясе…
Рація одного із розвідників тривожно тріщить: «У нас 300-й». Вже згодом комбат говорить про двох загиблих. УАЗик «Пчьолки» завертає на базу. Сьогодні у непридатному для порятунку життя сірому кузові пошарпаної швидкої лежать два солдати у чорних поліетиленових мішках. Їхні пошарпані осколками гранат тіла вже не «розтрясе».
Але «Пчьолка», Євген та Анатолій сподіваються, що врешті, за два роки війни держава попіклується про ще живих і збільшить їхні шанси на порятунок.
Загиблих привезли на базу
Анна Чапала, Ольга Матвієнко
Фото Анни Чапали
