Полтавець Юліан Матвійчук більше року служить в зоні АТО. Фото із соціальної мережі
Юліан Матвійчук, позивний якого «Бобер», 6 червня відсвяткував річницю, як 2014 року пішов добровольцем до полку «Азов». Починав піхотинцем другої штурмової сотні «Азову», гранатометником. Потім, після розширення полку та його прикомандирування до Національної гвардії України, Юліан перейшов до артилерії, де пройшов шлях від навідника гармати до заступника командира батареї. Нині приїхав до Полтави у відпустку. Принагідно завітав до редакції газети «Коло» і поділився своїми поглядами на війну та військове ремесло.
«Ми не просто вбиваємо людей, а захищаємо свій дім»
– Юліане, скільки точок пройшли за цей час в АТО?
– Перші наші операції були в Сєдовому, Іловайську, Старобешевому. Взагалі в Іловайську було три операції, із яких найбільш вдалою була остання. Ми зайшли в місто і почали зачистку. Уже після того почалося оточення, із якого нас вчасно вивели. Тоді ж було ще літнє Широкине, оборона Маріуполя. Потім почалися «зимові стояння на Одрі». Зараз продовжуємо тримати основні точки – Широкине, Саханку, Лебединське. Ми практично завжди в одному секторі. За межі виїжджали лише тоді, коли в Іловайськ їздили, або коли наказали взяти «язика» під самим Донецьком. Після початку дії Мінських домовленостей за межі сектору «М» взагалі не виїжджаємо.
Перед відправкою в Іловайськ. Юліан - у нижньому ряду справа. Фото зі сторінки у соцмережі
– За рік став заступником командира. Чи був до цієї неоголошеної війни взагалі армійський досвід?
– Увесь мій військовий досвід до цього – боротьба на Майдані.
– Чи важко було опановувати таке специфічне ремесло?
– Там більше психологічне ремесло опанувати потрібно. Кажуть, що нас там учать убивати людей. Але ні, такого немає, самі психологічно готуємо себе: для чого ми це робимо, чому там перебуваємо. Більшість із нас не тому пішла воювати, що друзі пішли, а готувалася до цього. Тут люди готові до цього, знають – крок праворуч, крок ліворуч робити не можна. Також є розуміння того, що ми не просто вбиваємо людей і прийшли сюди не для цього, а захищаємо свій дім. Правильна розстановка пріоритетів допомагає.
«Під кулями думаєш про зброю і ворога»
– Попри всю підготовку, все ж важко психологічно?
– Не потрібно опускати голову, не обдумувати все, що відбувається. Наприклад, як в Іловайську було: кожного разу, коли перебігав вулицю під обстрілами, то не думав про кулі та поранення, ні про університет, ні про те, що зараз усе може завершитися, ні про рідних і близьких. Насамперед думаєш про зброю і ворога, де він може бути. Уже на базі починає доходити, що ще вчора міг бути кінець. Ось тут треба переключатися.
– Говорять, що навпаки в екстремальній ситуації у людини все життя постає перед очима…
– Насправді мозок вимикається і думаєш про основні речі: перші фугаси падають – попередив хлопців і біжиш у бліндаж, перестали падати – ідеш до гармати. Як тільки почнеш думати, що це ж люди, у них родини, когось поранить, то просто дах поїде. Потрібно ставитися до війни, як до роботи. І, приїхавши до Полтави, вчасно переключитися з того життя на це, ніби клапан поставити. А у зоні переключитися назад, і все буде нормально.
– У бою – одна справа, а коли не стріляють?
– Не скаржитися на життя. Як тільки починаєш скаржитися, як тобі погано, як недогодовують, як хочеться відпочити. Пустив черв’яка в мозок, ККД падає, нічого не виходить, а потім ще й у бою «затупиш», то це все, кінець. Постійно потрібно бути в робочому напруженні, поки не прийде ротація або не настане виснаження. Тоді йдеш до командира і просиш відпочинок. Відпочивати треба, хоча б раз на три місяці, але треба.
– Але ж багато хлопців, для яких війна вже завершилася, які були демобілізовані, отой клапан у Полтаві так і не можуть переключити. Зокрема, через те, що не знаходять підтримки у колег, близьких, друзів та суспільства зокрема.
– Тут проблема і в оточенні, тобто в полтавцях. Я от приїхав і побачив, що тут війни немає, тут забули, що десь триває конфлікт, живуть своїм життям. Навіть новини вимикають, бо не хочуть про це чути і думати. А з іншого боку, проблема і в самих солдатах, які не можуть переключитися з режиму війни. Вони і досі перебувають у казармі, тільки роблять із неї свою квартиру. У казармі тебе вдягають, напувають, годують і ти живеш на утриманні. Тут же потрібно щось робити самому: знайти роботу, піклуватися про дружину й дітей. Не вистачає самостійності, бо солдат сам по собі не самостійний. У цьому плані, мабуть, легше офіцерам. Тому, дійсно, і полтавцям потрібно міняти ставлення, і солдатам. Для цього необхідно, певно, долучати і психологів, і соціальні служби.
– У спортсменів, наприклад, є свої забобони перед грою. Як щодо забобонів у бійців перед боєм?
– Звичайно є (усміхається – авт.). Один із них – не давати інтерв’ю перед боєм. Було таке стандартне правило. Ось Дмитро Коряк, позивний «Брат», дав інтерв’ю саме перед боєм і загинув. По-друге, великий вплив має тактична борода. Кожен повинен мати бороду, бо ми з хлопцями за відсотками навіть дивилися: найбільше 200-х серед хлопців без бороди. А хлопці знають, що в «Бобра» не можна гроші перед боєм позичати. «Аксьон», «Хома» досі винні мені гроші, перед боєм позичили – також 200-ті. Багато забобонів народжуються у процесі конфлікту, всі й не згадаєш.
На фоні населеного пункту, навколо якого тривають запеклі бої. Фото зі сторінки у соцмережі
АТО могла завершитися до кінця вересня, але стався Іловайськ
– Армія тримається на двох стовпах – хлопцях із автоматами та волонтерах. А з боку держави що змінилося?
– Багато чого змінилося за рік. Українська армія рік тому і зараз – небо і земля. Так собі уявив, що на початку українська армія була схожа на теля, яке померло, його ворони дожирали, але його підняли, воскресили, воно ледве ще стоїть на ногах, але росте. Поки триває це зміцніння, його захищають хлопці-соколи, добровольці. Так само і волонтери. Наша армія від початку трималася на добровольчих засадах. Але потроху ми стаємо боєздатними. Зокрема, операція у Мар’їнці, коли наші військові провернули вдалий маневр, показала, що ми свою місію виконали – не дали розбити армію, поки вона міцніє. Ми розуміємо, що не все добре, робота в державі лише починається і в нас таки лише АТО, а не війна. Перш за все армії потрібно ще здобувати досвід, якого дуже мало. І якомога швидше завершувати це так зване АТО.
Часто доводиться стояти на ногах усю ніч, тож вдень необхідний відпочинок. Фото зі сторінки у соцмережі
– Одне з питань, яке зараз найбільше хвилює людей, чи є кінець цій війні?
– Я міг аналізувати ситуацію в серпні минулого року. Тоді реально здавалося що ось-ось, беремо Іловайськ, Донецьк, відрізаємо їм основну артерію постачання. Після входу в Донецьк залишається пара тижнів – і все, адже Луганськ довго без Донецька не зможе довго вести бойові дії. Ставив реально період до кінця вересня. Але коли почалося вторгнення російських військ і на все це почали закривати очі, стало важко робити якісь прогнози. У нас є сили на нашому секторі пройти до певної точки і там закріпитися, але, знову ж, ми не можемо знати, про що домовляються на дипломатичному рівні. Адже саме там знають і вирішують, як буде розгортатися конфлікт далі. Зараз тримаємо лінію розмежування, дотримуємося домовленостей. А скільки так буде, то, як на мене, років чотири.
– Але сам варіант вирішення? Чим усе може завершитися або чим повинно завершитися, на Вашу думку?
– Взагалі я не прихильник того, щоб відокремити Донбас від України, аби нам легше жилося. Туди потрібно зайти і активно вести просвітницьку роботу. Відомо, чому в нас зі Сходом і Півднем України такі «патріотичні» проблеми: був Голодомор, вимерло багато українського населення і на їхнє місце переселили росіян. Крім того, у нас останні 20 років по телебаченню відбувалася пропаганда «найкращих цінностей» російського духу. Відрізняється й менталітет мешканців Сходу від жителів Центральної чи Західної України. У Києві чи Львові, чи інших містах, якщо образять незаслужено одну людину, то на її захист вийдуть сотні, як це було на Майдані після побиття студентів. А на Донбасі, якщо ти отримав на горіхи, то ще й поважати будеш ту людину, яка тебе побила. Здається, що там тільки силу поважають. Це потрібно виправляти тільки просвітницькою роботою.
Чому вони ставили галочку на референдумі? Бо у них у комуністичні часи вибору іншого не було, як голосувати за одну партію, так і в часи незалежності голосували за одну партію Януковича. І тут знову дали бюлетень. Тільки тепер вони бачать, що через цю галочку помирають їхні близькі. Уже ситуація і настрої змінилися. По тому ж Маріуполю видно, як люди змінилися. На початку активною була лише свідома частина населення міста. Нам допомагали харчами і всім іншим. Зараз вже того не роблять або роблять менше, бо ми більш забезпечені стали, але за акціями у місті видно, що таких активних стало більше, менше «ватних» настроїв. Зокрема, це плюси просвітницької роботи української армії в Маріуполі.
– Отже, є і мінуси?
– Мінуси є. Людей дратують блокпости, що вони не можуть нормальної виїхати на дачу чи ще куди, змушені стояти в чергах. Дратує те, що ми ходимо містом з автоматами. Люди через свій поганий економічний стан починають шукати причину в комусь. А хто винен? Армії не було тут, а тепер вона є – тепер погано, значить, армія – символ моїх невдач. Як у приказці кажуть: сильні люди шукають можливості, а слабкі – причини. От наше завдання – зробити цих людей сильними, усі можливості для цього є. Потрібно просто приєднувати Донбас, Крим і проводити там просвітницьку роботу.
Фото зі сторінки у соцмережі
