У мене немає власного авто. Я не водій. Єдиний транспорт, яким я володію – велосипед. Але велік – лише для відпочинку. На роботу я добираюся громадським транспортом. Щодня спостерігаю за хамством водіїв і кондукторів у кільцевих, тролейбусах, маршрутках. Іноді – зізнаюся – мовчки включаю навушники і "відключаюся" від галасливих слів кондукторів "Зачем склали в трубочку деньги, мне так неудобно!". Іноді, що буває частіше, встряю у сварку, якщо у куточку, де серце, підштрикує, коли водій кричить старенькій бабусі, щоб виходила скоріше...
Ось цей кільцевий
Сьогодні, 8 квітня, у мене був «чудовий» шанс замість поїздки на роботу у редакцію, проїхатися до медпункту. Ділюся ранковою історією по порядку.
Приблизно 9 година ранку. Заходжу у кільцевий на зупинці Карла Лібкнехта, тримаючи напоготові 2.50. Заходжу в ті двері, що біля водія. Не встигаю зайти, автобус рушає. Однією ногою я майже «за бортом», іншу частину мене прищипує дверима. Моя журналістська творча уява уже малює жахливі картинки з моїм травмованим плечем. На щастя, на мій крик водій зреагував майже миттєво, мене все ж впустили до салону, але на ходу автобуса. Не приховую, я роздратована. Пояснюю водію, що він не правий. У відповідь – мовчанка. Ні слова. Жодних вибачень. На зупинці "Центр" до автобуса заходить колега. Починаємо тихенько обговорювати мою пригоду. Але історія з непрофесійним, дозволю собі цей вислів, водієм – продовжується. На зупинці «Зигіна» у салон автобуса намагаються зайти 3 мами з візочками. Водій:
– Куди ви всі в один автобус троє збираєтеся заходити? В один салон не більше одного візка!
Дві мами смиренно залишаються чекати на інший транспорт.
Виходячи на потрібній мені зупинці, роблю фото автобусу і твердо вирішую скаржитися.
Замість ранкової кави – набираю 56-42-43, це номер приймальні начальника відділу з питань транспортних перевезень Олександра Андросова. Телефон не відповідає. Поговорити вдалося з головним спеціалістом відділу, Юрієм Хоменком, за телефоном 57-31-30. Вислухав і відповів, що, мовляв, нічим не допоможу, телефонуйте на гарячу лінію транспортних перевезень. Дав номер: 65-13-55. Слухавку взяла дистепчер №1, так представилася дівчина з приємним голосом. Імені назвати не захотіла, сказала, що мені й цієї інформації досить. Дійсно, мені досить.Уважно мене вислухала, пояснила, що автобус належить до іншої диспетчерської, мовляв, туди і телефонуйте.
Але я не змогла туди дотелефонуватися, тому набираю мобільний директора Михайла Костова. "Відбиває", проте приблизно через 10 хвилин Михайло Іванович перетелефонував сам.
– Що трапилося, розказуйте!
Представляюся. Розказую.
– Я зараз же негайно вирішу це питання! Скажіть номер автобусу, де стався випадок? – чемно так.
Через кілька хвилин потому мені телефонує власниця автобусу, представилася Ларисою. На її прохання ще раз розповідаю про ранкову мандрівку на роботу.
– Ви знаєте, у мене в самої колись була подібна ситуація, тому я вас чудово розумію! – говорить тремтливим голосом жінка, помітно, що переживає. Заводить мову про недобросовісних водіїв, про те, як колись подібна історія обійшлася їй у дві тисячі гривень, обіцяє поговорити з водієм, щось говорить про звільнення недобросовісних водіїв, на яких надходять скарги. Мій диктофон вволю "наївся" численних пояснень.
Ні! Я не хочу, аби водія, чоловіка, який під час своїх службових обов’язків травмував жінку (нехай і не сильно, але ж!) – звільняли з роботи. Можливо, у нього є родина, кохана дружина. І, можливо, шановний водій, якщо ти читаєш зараз це (навмисне говорю незнайомій старшій людині "ти", бо не відчуваю повагу), подумай про те, що твоя дружина чи дитина одного дня може зайти до автобусу і її ударить дверима. Не дай Бог, звісно! Але давно не секрет, що життя така хитра непередбачувана штука. Наші вчинки повертаються до нас нашими вчинками...
