Резонансне видання розповідей учасників АТО автор представляє у різних містах України. А незабаром планує низку зустрічей у райцентрах Полтавської області. Про це та інше читайте далі.
Євген Положій. Фото Андрія Іванова
Євген Положій приїжджав у Полтаву, аби розказати жителям обласного центру правду про неоголошену війну з сусідньою державою. Якщо раніше автор розповідав про «Іловайськ» студентам, то нині побачився із старшою аудиторією – викладачами.
– Уже були зустрічі в університеті імені Володимира Короленка та в бібліотеці для юнацтва. Нещодавно у міському Будинку культури була велика благодійна акція, де збирали кошти для учасників АТО, зокрема для одного з прототипів моєї новели «Якби мурахи були великими». Тоді прийшло багацько людей, цікавий вийшов захід. А втретє я був у інституті післядипломної педагогічної освіти імені М. Остроградського, розповідав про книгу викладачам.
- – Як полтавці сприймають книгу? Наскільки готові говорити і слухати про літературу, яка є швидше історичною, аніж художньою?
– У Полтаві студенти адекватні. Але траплялися випадки в деяких інших містах, де на зустрічах спочатку хихикали. У такому разі я відразу кажу: або сидіть тихенько, або просто йдіть. Я взагалі-то слово «презентація» щодо цієї книги не вживаю, тому що звик: презентація – це місце, куди заходиш веселий, розповів про книжку – і все. Така собі легка історія. А про Іловайськ складна розмова завжди. І сміх чи інше –величезна неповага до людей, які там загинули. Це неправильно. У мене була аудиторія в Миколаєві, у кораблебудівельному інституті. На зустріч прийшли кілька груп, частина зі студентів була з Азії та Африки. Під час розповіді вони всю увагу віддавали своїм гаджетам. І мене таке зло взяло. Я перейшов потім на російську (а вони її розуміють) і почав розпитувати, звідки вони приїхали. Потім згадав їхню історію, розповів, як вона перегукується з нашою. І вже через п’ятнадцять хвилин студенти уважно мене почали слухати. А я був страшенно задоволений, що зміг розповісти про те, що відбувається в Україні, захопити їх розповіддю.
Книгу про Іловайський котел возять у Росію
- – Книга «Іловайськ» видана двома мовами – українською і російською. Яка була задумка двомовності, враховуючи неоголошену війну з сусідньою державою?
– Думаю, це було супердоцільно. Хоча й вийшло все випадково. Спочатку це не була спеціальна задумка. Я опитав приблизно сто людей. Наприклад, мав зустріч із хлопцями з батальйону «Херсон». Це була одна зустріч, у кафе, людей прийшло багато. Увімкнули камеру, і пішли хлопці з батальйону… Ми сиділи із 9 до 16-ї години. Скільки було людей, я навіть не рахував, кожен розповідав свої історії, дехто – російською. І от коли взявся писати текст із диктофона, відчув, що щось не так. Тому вирішив, що писатиму російською. Потім переклав і запропонував видавцеві два авторські варіанти: і українською, і російською. Люди купують, везуть таємно у Росію, Луганськ, Донецьк, Крим. Був випадок, що в Криму у хлопця відібрали книгу. Читають книгу і думають про події на Сході України інакше. Просять «вы не подписуйте книгу, я в Москву еду к брату, у них там у всех с головой не лады, ну, вы же знаете, я заверну ее, никто не будет проверять». Є різні відгуки. Тому що у книзі багато свідчень про російську армію, про те, як вона воювала проти нашої армії під Іловайськом. Безпосередньо російська армія створила цей котел, сепаратисти були тільки в самому місті. Тоді через кордон пройшли 5-7 тисяч росіян і багато техніки. Це важливо знати. Так само, як важливо знати: вони не просто воювали, а вбивали наших солдатів, чинили військові злочини. Добивали поранених, давили бліндажі з пораненими. Є свідчення солдатів, що були й такі російські офіцери, які ставали на шляху російських танків, що хотіли давити наших. Вони просто закривали собою наших солдатів, рятували їм життя. Я не хочу сказати, що вони якісь благородні, але це справжні офіцери. Тобто вони воювали згідно з Женевською конвенцією, дотримувалися відповідних правил війни. А деякі солдати просто рятували, надавали медичну допомогу. Багато було людяних вчинків із боку російських офіцерів і солдатів. Це говорить про те, що в російській армії є люди, які не підтримують війни, розуміють її загарбницьку сутність. Але ми мусимо сподіватися, що з цими людьми врешті знайдемо спільну мову. Не можемо ж воювати нескінченно.
«Іловайський котел не один»
– Чому я кажу Іловайські котли? Під час підрахунку загиблих і тих, хто зник безвісти, у нас така собі подвійна бухгалтерія. Тобто чомусь рахують лише тих людей, які загинули 29 серпня, під час зеленого коридору, але ж Іловайська операція почалася 1-2 серпня і закінчилася приблизно 2-3 вересня. Тобто тривала місяць. І люди гинули весь цей час. І вони рахують лише те місце, де загинули люди, а треба рахувати і Старобешеве, Осикове, тобто всю територію навкруги. І якщо влада скаже, що ми за місяць на цьому плацдармі втратили приблизно тисячу людей, то, думаю, у людей буде шок. Бо на той час тисяча – це половина втрат.
- – Статистика щодо загиблих від влади і волонтерів дуже відрізняється.
– За рік роботи «підняли» близько 400 людей. Це тільки місія «Чорний тюльпан» скільки зробила. А скільки вивезли «КамАЗів»? Думаю, під час операції знайшли до тисячі загиблих людей. Точно ніхто не скаже з однієї причини. Там були люди, які ніде не значилися. Наприклад, батальйон «Донбас». Їх 23 серпня підняли з Курахового, коли вже було зрозуміло, що Іловайськ ніхто не візьме, що це гарно укріплене місце. Однак туди пхають «Донбас», «Херсон», «Миротворець», – з якою метою, не відомо. Одна із тих, хто поїхав, – Мурка, медсестра Аня з Одеси. Вона у свою відпустку поїхала навчити хлопців надавати першу медичну допомогу. Натомість потрапила в Іловайськ, в оточення, була тяжкопоранена. Але посвідчення учасника АТО вона не має, тому що не значиться у списках батальйону. І таких людей було багато. Чоловіки з Донбасу розповідали мені, що багато молодих хлопців з іншої сторони воювали за Україну, але майже всі вони загинули. Вони навіть не зникли безвісти, тому що зникнути може лише той, хто числиться. А їх не було у списках. Також там: самооборона Дніпропетровська (Дніпра – прим. авт.), я передивився усі переліки підрозділів – їх там немає. Є свідчення, що було приблизно двадцять хлопців із «Правого сектору» – їх також немає у списках загиблих, але є свідчення, що їх бачили. Думаю, своє слово повинна сказати військова прокуратура. Проблема у тому, що коли треба було приймати терміново рішення 24 серпня щодо виводу наших військ з Іловайського котла, що було замість цього? 24 серпня у столиці відбувся парад, де високопосадовці отримували нагороди.
Майбутні герої книг самі шукають письменника
– До мене приходять люди і кажуть, що хочуть щось розповісти. Я питаю, що бачили. «Я був у 72-й бригаді». Я розпитую, а де саме були? До речі, нещодавно голова спілки атовців із Полтави Віталій Турпітько розповів цікаву історію. Хлопців змусили подарувати сепаратистам 5 нових танків. Як це сталося: вони взяли у полон кілька сепаратистів, згодом до них прийшов український генерал і наказав відпустити, мовляв, перемир’я. Хлопці послухалися. І їх одразу оточили, але дозволили вийти, «дали коридор», але вже без танків дозволили піти живими. Інша ситуація, моторошна, сталася в хлопців із 93-ї бригади. Їх спіймали, роздягли, гнали голими, потім довго били і змушували один одного вбивати. Шукають мене люди, аби розповісти свої історії. Можливо, далі буде написане щось нове, адже про події, які відбуваються в Україні, ми повинні знати.
Наприкінці літа або на початку осені Євген Положій збирається відвідати Лубни, Гадяч, інші міста області. Планує також з’їздити й у Горішні Плавні. Говорить, що йому подобається назва.
Довідково: Іловайський котел – епізод війни на Сході України у серпні 2014 року, в ході якого розгорнулися запеклі бойові дії між ЗСУ і підрозділами МВС з одного боку та озброєними формуваннями так званих ДНР і російської армії з іншого. Характер боїв визначався стратегічним значенням Іловайська, який розташовується за 25 кілометрів на схід від Донецька – перехід Іловайська під контроль ЗСУ дозволив би відрізати постачання зброї та бойовиків до Донецька. 29 серпня вночі Президент Росії Володимир Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити коридор для українських військових, які опинилися в оточенні. Терористи згодом заявили, що готові випустити бійців. 30 серпня вранці українські військові організованими колонами почали рух із міста, однак їх підступно розстріляли.
Євген Положій – український письменник, журналіст. Народився 1968 року на Сумщині. Написав: «Обрати янгола», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «Риб’ячі діти» та інші.
