Нещодавно Полтаву відвідала з концертом культова група «The Вйо». Колектив був створений 25 років тому у Кобеляках, а його безмінний лідер, хоч вже давно перебрався до Києва, ніколи не втрачає нагоди відвідати Полтавщину.
Мирослав народився у Дніпродзержинську, однак у чотири роки з родиною переїхав до Кобеляк. Згодом певний час жив у Полтаві, де навчався в педагогічному університеті. У 1991 році разом з Сергієм Підкаурою створив гурт «The Вйо», який у 1995 році став лауреатом фестивалю «Червона рута», а пісні колективу здобули неабияку популярність серед молоді. У 2000-му Мирослав Кувалдін розпочинає кар'єру телеведучого на каналі М1. У 2004 році співак бере участь у Помаранчевій революції, а у 2013-2014-му під час Євромайдану Мирослав Кувалдін разом із гуртом підтримував протестувальників своїми виступами.
– Я люблю Полтаву, сюди завжди приємно повертатися. Щоправда, сумно, що тут залишається все менше і менше «своїх» людей… Зараз ми готуємо новий альбом та з’явилося кілька нових пісень, які хотілося б перевірити на глядачеві – така собі розвідка боєм. Я нещодавно несподівано для себе відкрив англійську мову і я написав – поки що – одну англомовну пісню «Freedom», яку представив сьогодні у Полтаві. Мені було дуже цікаво побачити реакцію людей на цю пісню, – розповів Мирослав.
– Як вплинули на твою творчість останні події в Україні?
– Те, що зараз відбувається в Україні, не могло оминути жодного українця. З одного боку – це все дуже сумно, з іншого – ці важкі часи показують, хто на що здатен, зникають маски. На жаль, як чоловік допомогти нашій армії я не можу через стан здоров’я, однак можу це зробити, як музикант. Зброя музиканта – це інструмент і слово. Ми, звісно, відреагували на події на Сході – їздили на зустріч із українськими солдатами. Ми близько познайомилися із 24-ю окремою механізованою «Залізною» бригадою – зараз вони знаходяться, здається, під Новоайдаром на Луганщині. Я потрапив до них ще влітку – поспілкувалися, поспівали пісень і я послухав репертуар, який співають наші вояки. Це переважно пісні Цоя, «Агати Крісті»… Тобто, увесь їхній репертуар – російськомовний. Я зрозумів, що немає жодної україномовної пісні, яку би хотіли співати солдати. Мені захотілося зробити пісню від імені воїна. Я послухав, які ведуться розмови, коли вони, вояки, телефонують з фронту додому – звісно, говорять «в мене все нормально, займаюся своєю справою». І ось таким чином з’явилася пісня «Залізний дух». За приспів ми взяли гасло 24-ї бригади – «Залізна воля, залізний дух і крок залізний». Вийшов своєрідний марш, а сама композиція дуже відрізняється від основного стилю нашої творчості. Сподіваємося, що вона стане неофіційним – а, може, й офіційним – гімном цієї бригади. Зараз, через півроку після виходу твору, можу сказати: пісня пішла в народ, люди знають слова й акорди й співають українською мовою. Ми намагаємося допомагати «кожен, як може» – ось і написали кілька пісень.
А пісня «Freedom», тобто, «Свобода», яку ми представили в Полтаві – це такий маніфест про те, що Україна має бути вільною. Мені здається, що через зовнішню політику нашої країни нас не зовсім розуміє світ. Наші дипломати вже мали б починати бити в набат ще тоді, коли в Криму з’явилися «вежливые люди». Якби весь світ знав, що відбувається, то, можливо, так далеко це б не зайшло. А ті люди, які мають це робити, жують соплі. Відповідно, нам захотілося мовою музики й віршів донести ось цю позицію. Сподіваємося, що це посилання дійде до світової спільноти.
– Які твої особисті враження від поїздки до зони АТО?
– Зрозуміло, що це велика біда, але люди, з якими я там зустрічався, про біду не говорять. Кажуть, «Ми тримаємося, робимо усе, що можемо»… Загалом враження, як від поїздки до військової частини, яка стоїть в полі і їм не потрібно по приїзду генералів фарбувати листя в зелений колір і наводити марафет.
Перед Новим роком ми возили у новоайдарівський інтернат допомогу – там залишилося багато дітей, а поруч з ними відбувається війна. Це страшно і хотілося їх якось розрадити. Коли ми приїхали, вони святкували Новий рік, а вся програма заходу була російськомовна. Ми потім з педагогами поспілкувалися і я запропонував їм зробити хоча б один номер українською. Згодом волонтери, які відвідали інтернат через два тижні, розповіли мені, що в навчальному закладі зробили святкову різдвяну програму українською мовою.
Мені здається, що мова – це перший прояв поваги до країни, в якій ти живеш. Звісно, ти можеш, живучи в Америці, розмовляти албанською, але ти не зможеш придбати навіть жуйку. Звісно, цю тему можна доводити до абсурду, але… Були такі випадки, коли мене десь у Дніпропетровську зупиняв наряд міліції і запитував «А что ты тут делаешь?», а я говорив «Вибачте, не розумію». І мене цьому навчив іноземець. Колись я познайомився у Львові з японцем на ім’я Шо. Він закінчив львівський політех, чудово опанував нашу мову і просив мене переходити на українську, тому що йому було незручно розмовляти російською. Звісно, ми зрозуміємо і польську мову, але в Польщі варто розмовляти польською, в Росії – російською. Так прийнято. Я розумію, що нам у спадок дісталася ця вся «русофілість», але мені здається, що люди, які служать Україні – це стосується усіх чиновників, міліціонерів – мають розмовляти українською мовою.
– Що тебе надихає та дає поштовх творити?
– Ми живемо в досить бурхливий час, коли навколо нас відбувається багато різноманітних подій і кожна з них – це вже привід створити пісню. Надихає багато речей, але хочеться співати, як завжди, про кохання, тому що ця тема іде червоною ниткою крізь всі часи – крізь голод, холод, війну. В усі часи має бути присутнє кохання.
