Ранок у духовній столиці України авторка розпочала з запашної кави і приємної розмови у редакції «Кола». Розповіла в ексклюзивному інтерв’ю про дачу на Полтавщині, аграрний фітнес та інтерес пенсіонерів до еротичної літератури.
Марина Гримич в редакції "Кола"
Продюсер відомого та навіть трохи скандального проекту Люба Клименко, авторки-невидимки «Пор’ядної львівської пані», майстра дотепної тонкої, дещо іронічної еротики – пані Марина видається надзвичайно простою, і в то й же час вишуканою.
Про аргарний фітнес на Полтавщині
– Пані Марино, вас називають фанатичним мандрівником і навіть кочівником. Ви об’їздили з фольклорно-етнографічними експедиціями не лише Україну, а і інші країни світу. Що цікавого привезли з Полтавщини?
– На Полтавщині з експедицією я була ще у 80-х роках, в Лохвицькому районі. Привезла звідки багато цікавого матеріалу, колоритного. А у Чорнухинському районі постійно займаюся аграрним фітнесом. Передісторія: після Чорнобиля, нам, киянам, потрібно було знайти якусь місцину, щоб вирощувати екологічно чисті продукти. Ми з родиною таке місце знайшли у Чорнухинському районі, в глухому селі, в дуже дикому місці, в яру, купили хатку. Сусідню хату там навіть не видно. Ми так полюбили це місце, що, здавалося б ніби й не потрібно вирощувати продукти, але регулярно по кілька разів на рік їздимо. Мама і я любимо їздити у село, а іншій половині нашої родини менше подобається. Бо там умови спартанські. Не можу сказати, що мми дуже багаті, але стабільний побут маємо, тому іноді хочеться втекти від міського шуму. Я у селі енергетично підживлюся. Буквально на днях поїдемо знову, розпочинати на городі новий сезон. Для мене це спосіб об’єднатися з природою, з недоторканою цивілізацією. В село йдемо пішки, дорогою, якою їздять маршрутки на Суми і Зіньків. Від цієї траси хвилин 40 пішки до нашої хати. У селі вирощую не лише овочі, а й квіти. Люблю старомодні квітники, де ростуть флокси, мальви, ружі, барвінок, півонії.
– Чи знають Ваші сусіди, що поряд з ними на городі порається відома письменниця і успішний видавець?
– З приємністю дізналася, що сусіди слухають радіо. Я частий гість на першому національному радіо, в передачі «Добридень». Якраз в цей період у селі перерва, люди приходять, вмикають радіо і слухають мене. Сусіди дивуються, звісно, навіщо я приїжджаю в таку глуш, роблю щось на городі. Але на щастя, вони досить делікатні, щоб ставити дурні чи незручні запитання. Приємно, що сусіди читають мої книги. Просять, аби я привезла їм книг. Зокрема, маю в селі постійну читачку. Це мама двох хлопців-підлітків, Оля. Більше всього вона замовляє жіночу літературу.
Попри алергію на книжки, Гримич їх обожнює
– Окрім захоплення роботою і мандрівками, чи маєте інші хобі? Або, можливо, щось колекціонуєте?
– Мені важко сказати. Моя робота і моє хобі тісно переплітаються. Ось дивіться: спершу видавнича справа була хобі, згодом я перевела роботу видавництва на комерційні рейки, це стало роботою. Письменництво також спершу було як відпочинок від інтелектуальної наукової праці (за освітою – філолог – прим.авт). Про письменництво: для мене це спершу було як відпочинок від інтелектуальної наукової праці. Я писала докторську дисертацію, мені потрібно було переключитися. Втомлювалася інтелектуально, коли лягала спати, то не могла заснути. Відпочити могла під час того, як почала писати доволі простеенькі речі, наприклад такі як «Ти чуєш, Марго?» (вийшла друком 2000 року – авт.). З’явилася потреба говорити людям щось не лише науковим словом, а й простою мовою. Згодом це перетворилося на успішну письменницьку діяльність. Щодо колекцій, я не великий колекціонер, але можу сказати, що колекціоную книги. У спадок від батька (Віль Гримича, відомого перекладача – прим. авт.) перейшла величезна бібліотека. Дала навіть собі слово не купувати книги, а брати їх у бібліотеці. Бо немає місця для нових. Та все одно, не втримуюся, коли бачу гарно видану книгу. Маю в колекції книгу, що навіть не розумію якою мовою вона написана. Але книжка настільки гарно видана, що не купити її було неможливо. Крім того, маю алергію на книжковий пил, але все одно збираю, купую цікаві книжки.
До слова, письменниці дуже сподобався номер №14 «Кола», в якому можна знайти розлогий матеріал про космос. Пояснила інтерес так: син цікавиться темою космосу, збирається пов’язати з цим професію. Тому збираю усе, що пов’язано з цією темою.
Еротичні книги розкуповують пенсіонери
– Формат книжок, як правило, книжечка для дамської сумочки. Ваше чтиво лише для жінок? Чи цікавляться чоловіки книгами?
– Звісно, цікавляться і чоловіки. Можливо, з часом у Люби Клименко з’явиться такий собі аналог чоловік. Тричі за письменницьку кар’єру Люби Клименко чоловіки казали, що готові надіслати свої тексти. Але так і не надсилали. Проте в планах ідея чоловічої літератури залишається. Знаєте, дуже багато чоловіків купують саме «Пор’ядну львівську пані». Тому що вона написана з точки зору «що хочуть жінки», щоб чоловік розумів, що подобається жінкам. І дуже часто жінки купують книги не лише для себе, а й для своїх чоловіків. Очевидно те, що вони не можуть сказати чоловікам відкрито, мовляв, чекаю від тебе такої чи такої поведінки…Я була шокована, коли минулого року на форумі видавців сталося таке. Була благодійна акція: за 20 гривень знижки пенсіонери мають право купити будь-яку книжку. І я повинна сказати, що в нас 80% спеціальних талончиків на знижку були саме на книги Люби Клименко! Це цікавий момент. Старше поколіня жило і виховувалося в інакших умовах, ніж сучасна молодь. Їм цікаво почитати еротичну літературу, але не вульгарну. Еротика усім підходить, усім віковим категоріям. Проте дуже важливо не перейти межу вульгарності, щоб еротика була тонкою. Любу Клименко я називаю не лише успішним проектом, а годувальницею видавництва «Дуліби». А це значить, що вона не зганьбилася як автор, а ми як видавці, що пропонують таку літературу.
– Зараз уже не секрет, що Люба Клименко це псевдонім. Раніше авторство приписували Ірені Карпі, Оксані Забужко, Ірен Роздобудько. Скільки людей працює над проектом чи це одна людина?
– Люба Клименко це збірний образ. Зараз уже дійсно не секрет, що це псевдонім. Але більше сказати не можу. Тексти пише одна людина, яка легко може перевтілюватися у будь-яку вікову категорію. Коли ми вперше видавали книги Люби Клименко, то навіть не робили ніякої піар-кампанії, книги самі за себе все зробили. А це значить, що людям потрібна така література. Були навіть думки закрити, завершити проект Люба Клименко. Але дивлячись на успіх, вирішили продовжити його. Тож незабаром можна очікувати на нові книги.
Довідково: За чутками, Люба Клименко – це сама Марина Гримич. Але пані Марина досі тримає інтригу, хто така Люба Клименко.
Марина Гримич: "Майдан – це моя персональна проблема"
– Ми живемо у центрі Києва і практично щодня, особливо в тяжкі ночі 18 і 19 лютого ми, а також донька і зять провели ніч там, бо відчували, що потрібні на Майдані. Не могли робити інакше, бачили все на власні очі. Стояли на кухні, передавали цеглу. Я з чоловіком лише ніч пробула на Майдані, а мої діти щоночі ходили, тому для нас це було щоденне життя. З Майданом було пов’язано все, друзі, мої студенти. Коли ми «ошпарилися» помаранчевою революцією, я не вірила, що можливо щось змінити. Тому просто стояли на Майдані, бо це була справа честі. Думали, як і інші: хто, якщо не ми? Нам казали тоді, що на Майдані стоять терористи. А я кажу, треба стояти, хай ті, хто відслідковує події, побачить, що не терористи, а нормальні тітки, як я. Хоч іноді і не було сил бути на Майдані, але не йшли звідти, бо там же були наші діти. І точно знаю, що так чинили сотні інших матерів. Як можна було піти додому, знаючи, що на Майдані наші діти?
Довідково: донька і син письменниці не планують пов’язувати професію з літературною творчістю, розповідає пані Марина.
– Принаймні, поки що. Хоча я ж теж пізно почала писати, коли уже мала успішну кар’єру, дітей.
Довідка «Кола»
Марина Гримич – народилася 1961 року у Києві. Прозаїк. Доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, директор видавництва «Дуліби», продюсер літературного проекту Люба Клименко. Член Спілки письменників України, член Канадської спілки етнологів. Чоловік – Осташ Ігор Іванович, народний депутат України (1996-2006), Надзичайний і Повноважний Посол України в Канаді (з 2006 р.). Пані Марина – Лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» (2000, 2001 – дипломант, 2002 –перша премія за роман «Егоїст»).Член спілки письменників України (2004). За монографію «Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців XIX – початку XX ст.» здобула премію Тараса Шевченка Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2004).
Про Канаду
– Як дружина посла, спілкувалася, перебуваючи в канадській діаспорі українців з дружинами іншим послів. Запам’яталися дружини послів африканських країн. Вони дуже набожні, до Біблії відносяться з яким шаманським трепетом. Я ходила з дружинами послів на гурток, де влаштовували читання Біблії і обговорювали потім, як кожен зрозумів той чи інший уривок.
