Отець Олександр Дедюхін
– Отче Олександре, в умовах, коли міжукраїнцями та росіянами триває неоголошена війна, дуже важко стримувати себе від ненависті до всіх росіян. Особливо ж тих, які через ЗМІ, соціальні мережі та в телефонних розмовах ллють бруд на нашу державу. Як побороти в собі цю ненависть та втриматися від суджень?
– У Євенгаліє є такі слова Ісуса Христа: «Ми повинні ставитися до інших так, якби ми хотіли, щоб ставилися до нас». Ми не повинні ні на кого лити бруд та стримуватися від ненависті до людей іншої національності. Але з іншого боку, ми не лише християни, а й громадяни своєї держави, яку нам дарував Господь. Недарма в Євангеліє є такі слова: «Вірний в малому, і в великому вірний». Якщо ми не будемо піклуватися про свою державу, про свою родину, то як зможемо бути громадянами Царства Небесного? Царство Небесне починається в середині кожної людини, його необхідно примножувати постійно. До нинішніх подій в країні необхідно ставитися, як до випробування посланого нам.
Сьогодні складається дуже страшна ситуація: люмпенізовані прошарки суспільства, які не можуть себе знайти на своїй Батьківщині, приходять в нашу країну зі зброєю і починають вчити життю. Тому відповідні державні органи – армія, прокуратура, повинні боротися з ними. А святий обов’язок християн молитися за те, щоб наша армія нас захистила.
– Але ж дуже важко втриматися, коли тебе і твою країну безпідставно звинувачують ледь не в усіх земних гріхах?
– Найкраще сьогодні навіть не вступати в дискусії, це марно. Знаєте, з цього приводу є дуже непоганий анекдот: українська армія тільки тим і займається, що ґвалтує та вбиває жінок. Про це свідчать самі вбиті та зґвалтовані жінки.
На побутовому ж рівні від цієї агресії варто відгородитися, а родичам, які живуть в Росії необхідно показати власну позицію на прикладі свого дому, де ніхто не вправі нам розповідати, де ставити телевізор, диван і вішати ікону.
У церкви Київського патріархату почали приходити віряни з Московського патріархату
– Отче, чи збільшилася у Свято-Миколаївській церкві кількість прихожан, які звертаються до вас зі схожими питаннями?
– Людина йде до церкви за спокоєм. Так, у нас збільшилася кількість прихожан з часів Майдану, коли люди почали йти до церкви і замовляли молебні. З’явилася й категорія прихожан, які прийшли з церкви Московського патріархату. У першу чергу зміна одного патріархату на інший зумовлена тим, що в московських церквах йде пропаганда сепаратизму. Прихожани кажуть, що не хочуть чути того, який Путін гарний, і від чого він нас хоче звільнити. Принаймні така пропаганда у полтавських церквах Московського патріархату велася ще 2 тижні тому. Щоправда, я не можу стверджувати, що вона була у всіх храмах. Зараз, можливо, пропаганда припинилася, бо вчора місцеблюститель Московського патріархату, митрополит Онуфрій, вперше за 3 місяці протистояння, закликав сепаратистів скласти зброю.
– А чи можна змінювати один патріархат на інший? Багато людей вважають це гріхом.
– Церква – це не секта, а живий організм. Чим відрізняється Київський патріархат від Московського? У першу чергу – більшою можливістю реалізувати свою свободу, яку дарував нам Ісус Христос. У юридичному плані, різниця між нашими патріархатами в підпорядкуванні. Ми маємо свого патріарха Філарета, якого обрали згідно канонів Вселенської церкви. До речі, патріарх Філарет вже близько 50 років займає київську кафедру. Жоден з митрополитів за всю історію кафедри, не займав її стільки років.
– Ви маєте знайомих священиків з церков московського патріархату?
– Ні. Років 10 тому мене звали служити в Московський патріархат, але я їм відмовив і моє спілкування з ними з того часу припинилося.
Росіянин за походженням, українець – за вірою
– Отче Олександр, на Вашій сторінці в соціальній мережі вказано місце народження – Чита. Ви українець чи росіянин за національністю?
– Росіянин, хрещений в церкві Московського патріархату.
– Це парадоксальна ситуація, коли росіянин служить в українській церкві. Як відбулася така трансформація свідомості? Можливо, у Вас батько священик?
– Мій батько військовий, свого часу його направили на службу до Полтави, де я й закінчив школу. Батько хотів, щоб я продовжив навчання у військовому училищі. Сам я мріяв про журналістику і зовсім не планував бути священиком. Закінчив наш полтавський педагогічний університет за спеціальністю російська мова, світова література та практична психологія. У Полтаві, в 90-х роках, разом з дружиною почав ходити до церкви, при чому одразу до церкви Київського патріархату. Мабуть, мене Бог привів туди. Моя родина не була дуже віруючою, тому моя віра почалася з читання Євангеліє та книг святих отців. Я свідомо обрав церкву Київського патріархату, бо вона є правильною і канонічною.
– Одна справа вірувати в Бога та ходити до церкви, а інша стати священиком. Чому Ви вирішили служити в церкві?
– Уже 16 років, я священнослужитель. У 90-х роках відкривалося багато приходів, а священиків не вистачало. До мене прийшов духовний отець і запитав мене чи я не хочу бути священиком? Я дав згоду. Моя сім’я мене підтримала.
– Отче, звідки черпати мир в душу?
– З Євангеліє. Його варто читати щодня і на його основі будувати своє життя. Тільки тоді приходить розуміння Біблії і мир в серце, з яким ми повинні йти до інших.
