Полтавський національний педагогічний університет. Фото – www.pnpu.edu.ua
Полтавський учительський інститут містився у двоповерховому будинку по вулиці Фабрикантській (тепер вулиця Балакіна,10).
Окремі верстви населення мали свої спеціальні навчальні заклади
У Росії на початку ХХ століття залишався розподіл населення по станах, що визначав їх певні права та обов’язки. Відповідно до цього в країні і була побудована система освіти. Так, наприклад, у гімназіях училися переважно діти дворян; були школи, куди приймалися тільки дворянські діти: інститут шляхетних дівчат, пажеські корпуси. Свої спеціальні школи мало також і духовенство: духовні училища, семінарії та академії, дівчатка вчилися в єпархіальних школах.
Діти міського населення, дрібних урядовців та купців переважно вчилися в реальних та комерційних школах. Нарешті, існували спеціальні військові школи: юнкерські училища та кадетські корпуси, в яких переважно вчилися діти офіцерства. Селянські діти, за невеликими винятками, вчилися у народних школах із трирічним курсом навчання, а пізніше був введений чотирирічний курс навчання.
Здібніші із селянських дітей після закінчення початкової школи продовжували свою освіту в так званих вищих початкових школах з чотирирічним курсом навчання, а далі в учительських семінаріях. Такі навчальні заклади готували учителів для шкіл грамоти, церковно-приходських шкіл, учительських семінарій. Після закінчення вищих початкових шкіл або учительських семінарій можна було продовжити навчання в учительських інститутах. Це були середні чоловічі педагогічні навчальні заклади, що мали на меті підготовку вчителів для вищих початкових і міських училищ та середніх класів загальноосвітніх шкіл.
Учительський інститут заснували, бо не було закладів для підготовки вчителів
Відомий педагог Григорій Ващенко писав: «Не можна заперечувати того, що підготовка майбутніх педагогів в учительських інститутах стояла на досить високому рівні. Стверджую це на підставі своєї практики в церковно-учительській школи і в учительському інституті. У програмах цих шкіл значне місце посідало викладання теоретичної педагогіки, методики окремих дисциплін». Вчений-педагог Ірина Кравченко вважає, що однією із передумов створення учительських інститутів стала відсутність цілеспрямованої підготовки вчителів для початкової школи, реформування початкової освіти в 1870 роках (реорганізація повітових училищ у міські, впровадження у міських училищах класної системи викладання замість предметної). Та й взагалі, з другої половини 20 століття учительські інститути стали основою формування мережі педагогічних навчальних закладів. Саме на їх основі, шляхом злиття з іншими навчальними закладами, створювався масовий тип педагогічного ВНЗ (педінститут 1919 року, інститут народної освіти 1920-1921 років тощо).
Полтавське губернське земство, яке опікувалося більшістю шкіл, неодноразово зверталося до Міністерства освіти із клопотанням заснувати в Полтаві учительський інститут. Для будівництва навчального корпусу інституту була виділена ділянка міської землі по вулиці Фабриканській ( зараз Балакіна). Знайшли кошти для придбання навчального обладнання та виплату стипендій. 1 липня 1914 року силами попечителя Київського учбового округу Міністерства освіти, Полтавського губернського земства та громадськості міста учительський інститут в Полтаві був відкритий.
Серед перших студентів був Антон Макаренко
Із 122 абітурієнтів успішно витримали вступні екзамени і зараховані 26 студентів. Серед них був і Антон Макаренко, який успішно закінчив інститут у 1917 році з великою золотою медаллю.
Навчались студенти три роки. Майбутні вчителі вивчали Закон Божий, російську мову, математику, історію, географію, природознавство, фізику, малювання, креслення, каліграфію, гімнастику. Вони також отримували хорошу педагогічну підготовку. Для них читалися курси психології, педагогіки, історії педагогіки, методика навчальних предметів, значна увага приділялася педагогічній практиці. Із цією метою при учительському інституті була відкрита зразкова школа, де майбутні учителі під керівництвом викладачів педагогіки набували педагогічних навичок.
До штату інституту входило 8 викладачів, священик і лікар. Усі вихованці проживали на приватних квартирах. Частина із них одержувала державну або земську стипендію. Було і платне навчання. На початку свого існування інститут не мав поділ на факультети, тому студенти отримували багатопрофільну підготовку.
Перший директор інституту був українофобом
Першим директором Полтавського учительського інституту став Олександр Волнін – людина з хорошою освітою, обізнаний у педагогіці та гарний організатор. Народився в Ярославській губернії, закінчив Московську духовну академію і 11 років працював викладачем у духовних семінаріях. Під впливом дружини відійшов від релігії і екстерном закінчив історичний факультет Київського університету. Працював директором Великосорочинської учительської семінарії, а з 1 липня 1914 року був призначений директором Полтавського учительського інституту.
Волнін зумів підібрати професійний склад педагогів: сам викладав педагогіку, російську мову. Серед викладачів були: випускник духовної академії Федір Лисогоренко – російська мова, випускник Казанського університету Василь Тарасов – історія і географія тощо. Антон Макаренко згадував: «Це були справжні люди, інтелігенти, котрі виховували у студентів кращі людські якості».
Григорій Ващенко дає таку характеристику першому директорові: «Він за короткий час зумів впорядкувати добру бібліотеку, що мала все потрібне для педагога, зумів організувати при інституті зразкову школу, обладнати лабораторію. Але це був запеклий чорносотинець і україножер. Відповідно до цього він добрав і склад педагогів, між якими більше було росіян. У дусі відданості російському царському урядові провадилося і навчання в інституті. Про те, як русофільські настрої виховував інститут у декого із студентів, свідчить, між іншим, приклад відомого совєтського педагога Макаренка. Він був улюбленим учнем Волніна і перебував під його великим впливом. Значною мірою цим можна пояснити русифікаторські погляди і настрої Макаренка, що по національності був українцем».
У 1917 році, після Лютневої революції, коли в Україні розпочався потужний національний рух Олександр Волнін залишив Полтаву і виїхав до Росії. Працював у В’ятці, Москві, Ярославі. У 1940 році йому, одному з перших 25 учителів присвоєно звання заслуженого вчителя школи РСФСР. Помер 1942 року в Москві.
Олекса Левитський перетворив інститут на справжню українську школу
Із початком національно-визвольних змагань загальна атмосфера в Полтаві, за словами Григорія Ващенка, дійсно таїла в собі величезний потенціал національного руху. Відомий політичний діяч Микола Ковалевський, який працював в полтавській кооперації писав: «Тут, у Полтаві, дух української культури перетривав віки і ніколи не був переможений». Інший громадський і кооперативний діяч Дмитро Соловей помітив, що «людське море, що оточувало Полтаву з усіх боків та наповнювало її кутки, було цілком українське й цілком здорове. Воно ховало в собі колосальну національну енергію, але в приспаному стані, в потенції». Тож закономірно, що цей рух сприяв активізації і широкому розвитку культурного і наукового життя в Полтаві.
1917 року директором Полтавського учительського інституту призначили Олексу Левитського, справжнього українського патріота, людину з ґрунтовною освітою і разом з тим чутливого і тактовного, за словами Ващенка.
Народився Олекса Августинович у 1872 році в Київській губернії в сім’ї священика. Освіту здобув у Київській гімназії, колегії Павла Галагана та Одеському університеті. Викладав у 24 навчальних закладах в різних містах Російської імперії. У 1896–1898 роках працював вчителем земської школи в селі Рибці Полтавського повіту, вів просвітницьку роботу серед селян. З 1900 року працював інспектором народних шкіл в Краснодарському краї.
До нього у 1902 році звернувся Симон Петлюра із проханням знайти йому роботу, – і був призначений помічником вчителя в училище. З 1905 року Олекса Левитський працює в Київській гімназії. Цікаво, що його учнем був Максим Рильський, який залишив спогади про свого вчителя: «Він (Левитський) вартий згадки хоча б за те, що в ті люті дні 1905 року сміливо твердив нам, що українська мова самостійна, а не «наречіє». (Максим Рильський, «Із давніх літ»).
1917-1919 роках Олекса Левитський займав посаду ректора і водночас викладача педагогіки і української мови Полтавського учительського інституту. Саме він перетворив навчальний заклад в справжню українську школу. Левитський закликав до інституту українських педагогів: Володимира Щепотьєва, пізніше відомого науковця, літературознавця та етнографа; Григорія Ващенка – видатного педагога, основоположника української національної системи виховання; Володимира Пархоменка – історика, пізніше професора Ленінградського університету; Миколу Сагарду – академіка Петербурзької духовної академії та інших видатних педагогів. Керування зразковою школою він доручив Федорові Пошивайлу, який потім став відомим методистом педагогіки.
Григорій Ващенко згадував: «В 1917 році був призначений на посаду лектора педагогіки і психології в Полтавському учительському інституті… Я чітко провадив українську національну лінію, при чому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху приховану ворожнечу з боку викладачів росіян і «малоросів»… Із педагогів, що працювали в інституті раніш, залишилось небагато, але був між ними Лисогорський, запеклий україножер, який досить вміло приховував свої настрої».
Працюючи ректором інституту Олекса Левитський одночасно очолював Полтавську «Просвіту», підтримував заходи щодо українізації школи. Був одним із ініціаторів створення восени 1917 року першої української гімназії імені Івана Котляревського, відкритті у квітні 1918 року історико-філологічного факультету та Українського народного університету. У радянські часи працював у Київському політехнічному інституті (1923-1933 рр.). Звільнений за вияви «петлюрівщини і контрреволюції», виїхав до Сухумі, де працював інспектором науково-дослідних установ Абхазії. Помер у Москві 16 червня 1947 року.
На базі учительського інституту створили перший виш Полтавщини
1917 році була прийнята постанова Тимчасового уряду «Про зміну штатів Учительських інститутів. Це був проект утворення вищого педагогічного закладу шляхом злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів і уведення в структуру Інституту Народної Освіти (ІНО). Період від 1918 до початку 1920 років був періодом мужньої боротьби за українську національну культуру і українську школу.
Протягом травня-липня 1919 року, на вимогу громадськості, учительський інститут реорганізували в педагогічний з 4-річним терміном навчання, а 22 квітня 1921 року його об’єднали з історико-філологічним факультетом Харківського університету, що діяв в Полтаві. На їх базі утворився Полтавський інститут народної освіти – перший вищий навчальний заклад на Полтавщині.
Так закінчилася історія Полтавського учительського інституту.
На фасаді будинку, де в 1914-1917 роках розміщувався учительський інститут у 1984 році встановили меморіальну дошку з червоного граніту з пам’ятним написом: «У цьому будинку, де містився Полтавський учительський інститут, з 1914 по 1917 рік навчався видатний радянський педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939 рр.).
Анатолій Чернов
