фото – booklya.com.u
Його книги виходять кожного року, музичний проект із гуртом «Собаки в космосі» видає альбоми і подорожує Україною, ЗМІ активно інтерв’юють письменника щодо актуальних подій. Але сьогодні зверну увагу на книгу, яка вийшла ще у далекому (принаймні для мене) 2004 році – роман «Депеш Мод». Тоді ще 30-річний Жадан, який тільки почав перехід від поезії до прози написав книгу, що до певної міри стала культової.
Події роману відносять нас ще далі – у червневий Харків 1993-ого року. Троє друзів (Собака Павлов, Вася Комуніст і Жадан), які ведуть трохи асоціальний спосіб життя, намагаються знайти четвертого, Сашу Карбюратора. У нього загинув вітчим і у трійці є два дні, щоб хлопця про це. Протягом цієї мандрівки харківськими околицями з Собакою, Васею і автором трапляються різні халепи, з яких вони завзято виплутуватимуться.
Книга написана довжелезними реченнями, які були притаманні Жадану в його ранній прозі. Але у його випадку ці тексти читаються напрочуд легко. Просто слідкуєш за сюжетом і, незалежно від довжини речень чи абзаців, отримуєш неабияке задоволення.
Це книга-стьоб і книга-ностальгія. Стібеться Жадан жорстко. Під його приціл потрапляє і українська естрада (Степан Галябарда з його іонікою), і гурт «Депеш Мод», і бізнесмени ранніх 90-х, і побут того часу.
Сергій Жадан (фото – mediaport.ua)
Через весь текст лине властиве текстам Жадана лівацтво. Це і Вася Комуніст, один з героїв, що сповідує ліві цінності. І один з їхніх друзів Чекіст, який розділяє погляди Васі. І пам’ятник Молотову (визначна деталь). Особливо цікаві псевдокомуністичні ідеї стосуються принципів ЗРЯ і ПиХ і теорії перманентного по…зму (чого саме – дізнаєтеся з книги).
Наприкінці роману міститься текст псевдоброшури Донецького обкому Комуністичної партії, де детально пояснюється способи боротьби пролетаріату за свої права, тобто рецепти виготовлення різних вибухових речовин. Наскільки вони реальні – не знаю і не раджу пробувати. Свого часу автор «Бійцівского клубу» Чак Палагнюк свідомо змінив у тексті рецепт бомби, щоб його читачі не травмували себе. Думаю, що Жадан теж пішов цим шляхом.
Ну і трішки Галябарди на кінець:
«Мамині сині очі, — відразу ж беруться до справи степан галябарда, — бачу вас, як на долоні, — всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки», — незадоволено затягує хор.
Трішечки солоні, — думаю я, — це добре чи погано? Мабуть, все-таки, погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію.
— Да, — говорить Вася. — Ну й жуки.
— Де жуки? — не розумію я. — Ти про що?
— Про маму.
— Що про маму?
— Захавали маму, — задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»
