У Європі величезні кошти вкладають у соціалізацію безпритульних, мігрантів, біженців, пенсіонерів та молоді. Оскільки будь-яка людина, яка не має змоги працювати, віддавати – це перш за все втрачений ресурс, який необхідний для розвитку держави. Економічний закон Оукена стверджує: 1% безробітності призводить до втрати 2,5% ВВП.
Школа Кофоеда у Копенгагені. Фото надані БО «Світло надії»
Працівники Центру адаптації для бездомних осіб та звільнених із місць позбавлення волі БО «Світло надії», які четвертий рік поспіль допомагають людям у складних життєвих обставинах, мали змогу порівняти, як працює система адаптації в нашому місті та в данському Копенгагені.
Про ставлення до вразливих верств населення в Україні та Данії розповіла адміністратор Центру адаптації Альона Чикурова.
Колишні безпритульні хочуть віддячити, але не знають як
У листопаді 2011 року в Полтаві почав працювати Центр адаптації для бездомних осіб та звільнених із місць позбавлення волі. Із того часу тут допомогли відшукати своє місце в житті, знайти роботу, відновити документи майже 800 людям.
Проте, за словами працівників Центру адаптації, залишається невирішеною одна з найгостріших проблем – ставлення громадськості до людей, які потрапили у складні життєві обставини. Тому представники організації намагаються допомогти своїм клієнтам знову почати жити в соціумі, а мешканцям міста – сприймати колишніх безпритульних, як частину суспільства.
Втілити в життя важливий соціальний проект допомогла платформа «Добродел», яку створив Центр гуманістичних технологій «Ахалар». Особливість ресурсу в тому, що будь-хто може винести свою ідею, проект, який спрямований на покращення життя окремих громад – села, району, міста, навіть окремого мікрорайону, дитсадка тощо, а потім отримати рекомендації щодо реалізації, підтримку активних громадян тощо.
– Коли ми тільки починали розробляти проект, то особливих сподівань на успіх не було. Назвали його «Скарбничка доль». Уже після ближчого знайомства з іншими учасниками платформи «Добродел», після спільного доопрацювання нашого проекту, почала вимальовуватися перспектива, – розповіла Альона Чикурова. – Ми більш реально почали розуміти, що безпритульні, які в нас на адаптації, можуть зробити для міста.
За словами Альони, основна мета проекту «Скарбничка доль» – це і є зближення громади певного мікрорайону міста, навіть окремих вулиць, із людьми, які ще не так давно вважалися безпритульними.
– Коли три роки тому ми почали працювати над адаптацією таких людей, то ставлення суспільства до них було вкрай негативним. Безпритульний для людей – це як плювок на асфальті: і подивитися огидно, і очі самі тягнуться. Кожен хоче обійти цю проблему, але мало хто розуміє, що люди прекрасні й з ними просто потрібно працювати. Кожен може опинитися в таких обставинах. Наприклад, сюди потрапляли навіть колишні депутати, якими вони були при Радянському Союзі, – розповіла працівник центру.
Клієнти Центру адаптації допомагають облаштувати вулиці міста. Фото надані БО «Світло надії»
Відтак, в основу проекту «Скарбничка доль» заклали основний посил – люди, які потрапили в складні життєві обставини, теж можуть бути активними членами суспільства, допомагати місту. Альона Чикурова говорить, що часто особи, які пройшли адаптацію, готові влитися у суспільство, але просто не знають, як це зробити.
У підсумку, завдяки проекту «Скарбничка доль», Центр адаптації виграв невеликий грант на 4 тисячі гривень, і почалася практична реалізація задуму. На ці кошти закупили фарбу, лопати, мітли та інше приладдя. Потроху почали прибирати, фарбувати, впорядковувати вулиці поблизу Центру адаптації: білити та обрізати дерева, ремонтувати та прибирати дитячі майданчики, облаштовувати клумби.
– Поступово нас почали запрошувати облагородити й інші двори, – розповідає вона. – Показовим був випадок, коли наших хлопців попросили ліквідувати аварію – в одному з будинків на вулиці Халтуріна прорвало каналізацію. Стільки схвальних відгуків про роботу чотирьох наших клієнтів ми не чули ніколи. Чоловіки на совість виконали роботу.
Підхід до адаптації схожий, але ставлення людей різне
Завдяки реалізації цього проекту Альона Чикурова разом із працівниками інших центрів адаптації з України отримала змогу відвідати Данію, зокрема школу Кофоеда у Копенгагені. Мета такої поїздки – дізнатися, як розвивається соціальна сфера у цій країні.
Школа Кофоеда – один із найвідоміших у Європі центр адаптації для людей, які потрапили в складні життєві обставини.
– Школу створили 1928 року, оскільки у 1926-1927 роках у Данію приїхало дуже багато переселенців, збільшилася кількість безробітних, був дуже низький рівень економічного розвитку. Тому було вирішено створити такий центр, школу, – розповіла Альона Чикурова. – Головна відмінність від наших центрів адаптації – те, що там людину перш за все запитують, що вона вміє робити і чому хоче навчитися, аби собі допомогти. Це ідеальне місце саме для навчання. Тут ти отримуєш навички, яких ніколи не мав і які дадуть можливість заробляти. Приміром, у студії звукозапису в цій школі ми побачили гурт мексиканців, які вчилися співати. Здавалося, легковажне заняття, на перший погляд, дозволить заробляти гроші на набережній, де дуже багато туристів.
Студія звукозапису в школі Кофоеда. Фото надане БО «Світло надії»
Загалом у школі близько 150 різноманітних курсів. Є швейні майстерні, студії звукозапису, мовні курси, теплиці для занять городництвом, класи з вивчення мов та інші.
– Вражають перш за все умови у цій школі. Наприклад, усі п’ять із чимось тисяч стільців тут розроблені кращим данським дизайнером. Або інший приклад – тут на стінах висять розкішні картини, одна з яких – оригінал Моне за вісім мільйонів євро, – поділилася Альона Чикурова. – На запитання, чому у школі така розкіш, директор закладу відповіла просто: у цих людей і так довго було надто складне життя, тож тепер вони заслуговують бачити все це навколо.
Безпритульні, безробітні отримують у Данії допомогу – 2 тисячі крон. Третину цих коштів вони віддають на податки.
– Вони говорять, що їм не шкода віддавати ці кошти, а це доволі багато. Насправді це запитання навіть не всі розуміли. Один із клієнтів школи відповів, що впевнений у тому, що віддає ці кошти собі, ніби кладе в банк. Через 20 років у нього буде свій будинок, медичне страхування, пенсія, – зазначає працівниця полтавського центру адаптації. – У громадськості не стоїть питання взагалі, чи давати гроші таким людям, що їм шкода цих грошей і їх краще віддати на щось інше. Вони шукають шляхи залучення коштів і залучення до реабілітації та роботи людей, які потрапили у складні обставини.
У цьому і є головна відмінність адаптації безпритульних, колишніх в’язнів або наркозалежних: і полтавський центр адаптації, і школа Кофоеда в Копенгагені працюють за одним принципом і дуже схожі за устроєм (хіба у полтавському центрі картини-репродукції, а не оригінали за 8 мільйонів), але ставлення суспільства до соціальних проблем надто відрізняється.
У Данії не скажуть, що 10 мільйонів на підтримку програми для залежних краще б віддати дітям
У Данії взагалі дуже толерантне ставлення до вразливих верств населення. Таким чином люди отримують підтримку і з боку громадськості, і з боку держави.
– Нам до данської толерантності ще далеко. У Копенгагені ми бачили багато представників ЛГБТ-спільноти. Наприклад, дві дівчини цілувалися на мосту, і навколо це нікого не бентежило. У Полтаві такі привселюдні прояви кохання між людьми однієї статі залишаються табу. У ставленні до наркозалежних толерантність проявляється інакше – прямо на вулицях стоять автобуси, в яких можна ін’єкційно приймати наркотики або курити. Це називається програмою зниження шкоди: тієї, яку вони можуть завдати собі та оточуючим. У нас також є програма обміну шприців, наприклад. Але у тій же Данії це більш відкрито, оскільки люди розуміють шкоду, якщо шприци валятимуться на вулиці, ризик поширення ВІЛ/СНІД, епідемії гепатиту та інших захворювань, – говорить Альона Чикурова.
Приміщення школи Кофоеда. Фото надане БО «Світло надії»
За її словами, у Данії не може виникнути питання, як це було в Полтаві – краще 10 мільйонів гривень із бюджету віддати дітям, ніж на підтримку замісної терапії (ЗПТ) для наркозалежних.
– У Данії витрачають левову частку бюджету на соціальні проекти. Але, крім цього, данці жертвують кошти з власної кишені. Наприклад, в аеропорту стоять величезні прозорі скрині, у які збирають кошти на соціальні проекти. Це не так, як у нас: «Збір коштів на дитину» або ще щось, – зазначає Альона.
На утримання школи Кофоеда держава виділяє близько 10 мільйонів крон щороку. Полтавський центр адаптації має фінансування лише на утримання нічних працівників та харчування з рахунку в межах 5 гривень на людину. В усіх інших випадках коштами на реалізацію програм допомагають міжнародні та вітчизняні фонди, речами та їжею – небайдужі полтавці та відповідальні підприємці.
У школі Кофоеда люди можуть перебувати скільки завгодно. При чому є варіант постійного проживання та періодичного відвідування. Наприклад, туди приходять харчуватися. Але для того, щоб отримати обід, потрібно виконати якусь роботу у школі. За неї дають місцеву валюту – кофоед-долар.
– Якщо ти згоден на повний робочий день, на постійну роботу та навчання у школі Кофоеда, цю внутрішню валюту – кофоед-долар – можна накопичувати і міняти на справжні гроші, – зазначає Альона.
Після навчання та реабілітації у школі Кофоеда безпритульного звідти радо забирають на роботу, жити і працювати в родинах.
– У нас у центрі можуть постійно проживати 42 клієнти. Взимку, звичайно, набагато більше, адже коли людина стукає у двері та проситься переночувати, ми не кинемо її надворі. За час роботи центру через мороз на вулицях міста не померла жодна людина. Скільки може вмістити школа Кофоеда, не скажу, але це в рази більше. Нам не вистачає великого приміщення. А воно потрібне принаймні для того, щоб розділити чоловіків та жінок, які часто потрапляють до нас із дітьми, – порівнює працівник центру.
І звичайно, клієнти полтавського центру адаптації не можуть розраховувати на допомогу 2 тисячі крон, ба навіть і гривень. Єдине, чим можуть посприяти соціальні працівники, – відновлення документів, тимчасове проживання, оформлення допомоги, гарантованої державою. Альона Чикурова розповідає:
– Допомогу отримують лише такі категорії громадян, які мають на них право за законом. До нас звертаються мама-одиначка або людина з інвалідністю, але жодних виплат вони не отримують. Ми допомагаємо оформити або відновити їм документи, аби вони отримали допомогу від держави. У всіх інших випадках ми намагаємося людині допомогти влаштуватися на роботу. І це не тільки підробіток, а, починаючи з минулого року, – залучення до громадських оплачуваних робіт. Для більшості з наших клієнтів – це перший запис у трудовій книжці.
