Виписка із нагороджувального листа
Мій дід був єдиним на Радянський Союз Матвієнком Іваном Євстафійовичем.
Родом він із села Соснівка Гадяцького району. І досі це село відоме, як осередок старовірства на Полтавщині. Дід брав із полиці стару Біблію, в якій я могла зрозуміти лише кілька слів і читав пошепки.
Його довгу сиву бороду, яку він підстригав на свята, я любила заплітати у косу. Від нього пахло сіном, коли він схилявся, аби віднести мене сплячу в ліжко. Дід Ваня ніколи не говорив про війну. Ніколи. Лише один раз він обмовився про інше лихо, якого зазнав у 6-річному віці. Голод. Не пам’ятаю чому, але він розповів, як у Голодомор перетирали дубову кору і як від неї болів живіт.
Він любив засинати на сонці. Посеред двору на Дублянщині, де була збудована дідовими руками хата, стояла лава. Він довго сидів і тер коліно. У те коліно потрапив осколок. Дід рано помер. Народився у 1926 році і ледь дожив до 76. У ніч на Святого Миколая його не стало. Нікого не було у хаті. Він мав звичку стелити під батареєю, щоб тепліше було. він прикручував котел, щоб не гріти усю хату. Коли вставав вранці, судячи з усього, застав приступ епілепсії. Дід вдарився головою об ту батарею.
Так чи ні, на війні крім осколка в коліно, він отримав контузію. Можливо, через те була епілепсія. А ще він погано чув на одне вухо. Ні батькові, ні мені він не розповідав про війну. Коли була мала, років 7, запитала із дитячою наївністю, чи не вбивав він німців. Дід, здається, не відповів нічого.
Війну він пройшов солдатом, рядовими Червоної армії. Мобілізований 4 квітня 1944 року, він встиг побувати у боях на Прибалтійському, Ленінградському та Забайкальському фронтах. Ось там, у Японії, 9 жовтня 1945 року для нього настав день перемоги. Тільки цього року дізналася, за що він отримав свої медалі – орден Вітчизняної війни і медаль «За відвагу». У нагороджувальному листі написано:
«В период подготовки к операции и при преследовании сил Японского империализма, т. Матвиенко показал образец воинского мастерства, отваги и находчивости. В ночь на 15.8.45 на подступах к гор. Солунь доставляя срочный пакет в штаб бригады, подвергся нападению группы противника. Презирая опасность т. Матвиенко принял неравный бой, в котором расстрелял огнем своего автомата 4-х японских солдат. Тов. Матвиенко с честью выполнил боевой приказ командования: пакет был доставлен в штаб бригады своевременно».
Про чотирьох убитих дід не згадував. Лише обмовився, що їх догнали до тої Японії і там він завершував воювати. За якусь послугу місцевому, дідові подарували справжнього золотого червінця (чи як там вони називалися в Японії). Але його зрештою і витяг хтось зі своїх в окопі із польової сумки.
Дід не згадував ні про голод, ні про війну. Але згадка про неї залишилась у тому коліні, яке він тер під сонцем на лаві, і у медальках на полиці в серванті.
До теми: «Війна очима нащадків»: «Тих, хто тікав, живцем топили в колодязі»
