Дід Василь. фото з сімейного архіву
Коли я була малою, бабуся Оля часто розповідала історії, як їй із двома сестрами довелося виживати під час війни. Одна із них врізалась у пам’ять найчіткіше. Дівчатам дуже хотілося учитися, школа була у сусідньому селі. Ходили через день кожна, бо мали одну на трьох сукенку із цупкого полотна. Топтали стежку по знання у старих батькових чоботах – своїх і щоб за розміром не було. Пам’ятаю, я дуже дивувалася, чому радянські солдати віддали підлітку-дівчинці шинель взамін на самогонку із буряка. Саме з неї моя прабабуся пошила таку собі шкільну воєнну форму для трьох сестер. Прадід у той час був на фронті, про нього нічого не знаю.
Ще бабуся розповідала, що дивом німці не забрали у них корову – єдину годувальницю і мало не «їдальню» для усього села. Може, зглянулися, що в хаті хвора жінка і троє малих дітей. Уночі сестри ходили у ліс, одна з них збирала хмиз, щоб протопити у хаті, інша набивала травою перину. На перині спали вночі, а зранку запашна постіль йшла на харч худобі. І так майже кожної ночі. Одного разу їх за розкраданням копи соломи, на яку раптом натрапили, помітив лісник. На жаль, я не запам’ятала, це був німець чи «наш» (так називали тоді радянських). Погрожував побити, але не чіпав. Лише забрав сокиру та ковдру, заповнену соломою до половини.
Чоловік бабусі, дідусь Вася, про війну не розповідав нічого. Знаю лише, що дуже хотів на фронт, тому додав віку, аби у військкоматі не вказали на вихід. А після війни довго не хотів йти оформлювати документи учасника бойових дій та отримувати належні пільги. Зробив це лише після того, як дружина провела із ним виховну бесіду. Так, жінки уміють переконувати.
На мітингах, присвячених Дню Перемоги, дідусь завжди ховався за спинами інших ветеранів. Але я, школярка, знала: у четвертому, а через рік – у третьому ряді стоїть у коричневому піджаку із десятками медалей мій мовчазний дідусь. Я несла до пам’ятника загиблим невідомим солдатам червоні тюльпани і гілочки бузку – учителька наказувала неодмінно усім прийти із квітами. Несла їх дідусеві. А він вручав кульочок із шоколадними цукерками і 50 копійок на морозиво й клав квіти на оберемок інших, які уже виросли на братській могилі. Тоді було трішки образливо, адже це перші ранні тюльпани, а бузок дідусь дуже любив. Потім він помер. Я перестала ходити до пам’ятника, але зрозуміла, чому подарований мною букет дідусь ніколи не ніс додому…
На цьому фото серед інших солдатів – мій дідусь, як розповідала бабуся. Але, на жаль, розпізнати його обличчя не можу
Нещодавно на одному із архівних сайтів, де зберігаються усі документи про Другу світову війну, знайшла матеріали про свого діда. Виявляється, він один голіруч убив трьох противників, не дав захопити якісь важливі секретні вагони.
Коли бабуся із дідусем були живі, у другій половині 9 Травня ми усі збиралися разом. Бабуся смажила картоплю і робила салат із квашеної капусти з огірками та цибулею, діставала квашені яблука та консервовані груші-лимонки. Подібного я більше ніде не їла, вона готувала якось по-особливому. Дідусь ховався у гаражі, вдавав, ніби конче потрібно наточити косу чи сапу. Але коли уже усі збиралися за столом, після сердитих вигуків бабусі, виходив із хованки та йшов до столу. В один із таких днів якось бабуся сказала: про усе, що розповіла, можна писати книжку. Здається, я навіть пообіцяла зробити це. Відтоді минуло більше 15 років. Замість книги маю лише листочки із зошитів, списані уривками бабусиних спогадів. Можливо, проект «Війна очима нащадків», який ми започаткували у редакції, стане поштовхом виконати дитячу обіцянку і нарешті написати книгу.
