16 донецьких коней знайшли прихисток на Полтавщині
Про переселенців із території бойових дій, які шукали прихистку не лише собі та 5-місячній донечці, а й тваринам – далі у матеріалі.
Порятунок знайшли на Полтавщині
Виїхати зі Сходу, щоб зберегти життя собі та своїм улюбленцям – 16 коням, подружжю Анастасії та Олександра Богачів із міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області було складно. Ніхто зі спеціалізованих коневозів не хотів забирати тварин із території, де не стихають залпи «градів» та не припиняються мінометні обстріли. Завдяки знайомій Інне знайшовся єдиний підприємець із Дніпропетровська, який погодився своєю «батманкою» (спеціальний причіп для перевезення тварин) транспортувати двох коней із гарячої точки. Інших же близько півтора тижня тому перевезли КамАЗом із причепом-контейнером. Нову домівку 13 дорослим коням та трьом лошатам знайшли у селі Дібрівка Миргородського району Полтавської області.
Олександр та Анастасія забрали з собою 5-місячну донечку. Разом із ними переїхали 17-річний конюх Андрій Діденко, а також Наталія Фрокіна з 17-річною донькою Крістіною та 4-місячним сином. Всі вони мешканці Красногорівки.
Привезла родина Богачів не лише коней, а й 11 собак: аляскинських маламутів, середньоазіатських вівчарок та стаффордширських тер’єрів.
Переїзд – стрес не лише для людей, а й для тварин. Та ще й 12-годинний за екстремальних умов. За словами Андрія Діденка, під час перевезення кілька коней трохи постраждало: в однієї кобили через нервове напруження знизився тиск, вона впала, її ледве не затоптали інші коні в контейнері, інша розідрала собі ногу. Але це все дрібниці, головне, що люди й тварини залишилися живі.
28-річна Анастасія та 30-річний Олександр Богачі – власники красногорівської дитячої кінноспортивної школи – привезли з собою орловських рисаків, чистокровних англійських верхових коней, ваговозів. Жінка вже протягом 20 років працює з кіньми, а власницею своїх благородних тварин вона стала дев’ять років тому.
– Ми дуже вдячні Дібрівському кінному заводу, зокрема директору Миколі Радченку. Це єдине місце в Україні, де нас прийняли безкоштовно, – ділиться Анастасія.
За її словами, в інших господарствах лише пропонували знизити ціну за оренду приміщення для коней. А коштів у сім’ї небагато, адже, починаючи з квітня минулого року, з їхнього міста почали роз’їжджатися люди, і кінну секцію діти не відвідували.
– Нам пропонували здати коней на м’ясо. Інші власники відправили своїх тварин на забій і виїхали. Ми залишилися зі своїми кіньми, не зважаючи на те, що у нас маленька дитина. Думала, хай навіть вони загинуть від снарядів, але я їх не віддам, бо не зможу з цим жити далі, – ділиться Анастасія.
Тож родина взялася шукати прихистку собі й тваринам. Їхні знайомі конярі з Чернівців, Харкова, Києва дзвонили по всій Україні. І нарешті головний зоотехнік із конярства філії Дібрівський кінний завод №62 Аркадій Лабунець та ветлікар цього підприємства Олег Лободенко зробили все, щоб забрати сім’ю Богачів і їхніх улюбленців зі Сходу та допомогти їм стати на ноги. У Дібрівці людям знайшли житло, а для коней виділили окрему стайню, дали солому. Приміщення для тварин стояло якийсь час порожнє, тому працівники філії Дібрівський кінний завод №62 ДП «Конярство України» допомогли утеплити приміщення, провести воду до нього тощо. На кошти, які доброчинці перерахували на картку, родина купила сіно.
Місто, де триває війна
Місто Красногорівка, звідки прибули переселенці, розташоване за 7 кілометрів від Донецька. Військова техніка бойовиків зараз за 5 кілометрів від цього населеного пункту. Так звані «деенерівці» зайшли в Красногорівку в червні зі Слов’янська. Вони розставили в місті свої блокпости. Як зазначила родина Богачів, із місцевих до лав ополченців приєдналися переважно люди неблагополучні. За словами подружжя, допомоги від «деенерівців» жодної не було – лише мародерство та розбій.
Уперше Красногорівку обстріляли з мінометів о 16-й годині 13 липня. Конюх Андрій Діденко розповів, що лоша, яке народилося того дня, назвали Рассвєтом, адже з’явилося на світанку війни. Хоча зараз малого по-домашньому кличуть Жужиком.
Звичайно,терористи обставили це як постріли української армії. Як говорять Анастасія та Олександр, треба знатися на бойовій техніці, щоб зрозуміти: міномет стріляє за 5 кілометрів, і ЗСУ не могли дістати до міста, адже були від нього за 25 кілометрів.
Цього ж дня у Красногорівку прибули автобуси з Росії, щоб евакуювати людей до Ростова. Людей, які ризикнули виїхали туди, просто залишили напризволяще. Вони не мали навіть засобів, щоб повернутися назад. Ось така російська «допомога», мабуть, і відкрила багатьом очі. Тим більше, вже пізніше люди відчули на собі діаметрально протилежні настрої наших вояків і «деенерівців».
– Зайшли українські солдати, і з часом відновилася робота магазинів, банків. Вони нам сказали: «Ми вас не віддамо. Це наша територія», – каже Андрій Діденко.
1 серпня у місто зайшла українська армія, і обстріли з боку ДНР посилилися. На деякий час після оголошення перемир’я вони стихли, а з 17 січня 2015 року повернулися з новою силою. Кінноспортивна школа була розташована на околиці міста. Конюх розповів, що потрапив у січні під один із таких обстрілів «градом». Говорить, що прибирав у стайні та виносив гній, коли поблизу, приблизно за п’ять метрів від нього, упав снаряд.
– Полетіли осколки, почала сипатися земля, осколками порізало вольєри, де були собаки. Слава Богу, тварини залишилися живі. А ми всі змушені були рятуватися в підвалі, – під враженнями ділиться хлопець, якому прибирання в стайні ледь не коштувало життя.
Жодна соціальна допомога в місто за цей час не надходила. Із 18 тисяч залишилися близько восьми, хто міг, звідти поїхав. І родина Богачів почала бити на сполох, адже в Красногорівці було більше 500 дітей, а їм ніхто не допомагав. Відгукнулися волонтери, вони зібрали багато одягу та взуття. Із Чернівців на День Святого Миколая один доброчинець надіслав цукерки та печиво малечі, а кінноспортивна школа організувала свято для дітей, які втомилися від заграв від пострілів на небосхилі та втратили сон від вибухів. Родина Богачів вбрала коней та безкоштовно катала малечу. Солдати теж ділилися тим, що їм надсилали волонтери. Найбільш необхідне забирали собі, а печиво, цукерки, згущене молоко, крупи, теплі речі віддавали місцевим мешканцям, навіть «буржуйками» підсобили.
– Кожного дня у Красногорівці гинуть люди, «гради» та міномети цілеспрямовано б’ють по місту з боку Донецька, – говорить Анастасія. – Два тижні ми постійно жили в підвалі. Ми його облаштували: поставили «буржуйку», постелили постіль, але, зрозумійте, у нас 5-місячна донька, це стрес для неї. Ми переїхали заради дітей та коней, адже тварини теж нервували перестали їсти через звуки пострілів.
Зі слів родини Богачів, уже після другого перемир’я днями у квартирах знайшли п’ятьох замерзлих людей (переважно похилого віку), адже через бойові дії у місті немає ні газу, ні електроенергії.
«Ми закохалися в це місце…»
У Красногорівці залишилися мами Олександра та Анастасії, а також ще чотири їхні собаки та голуби. Усіх збираються перевезти на Полтавщину, коли хоч трохи стихнуть обстріли. Під Красногорівкою залишилося два поля, засіяних люцерною для коней, та пастися там тваринам уже не судилося, адже поля всі у вирвах від снарядів.
Родина Богачів хоче відновити роботу дитячої кінноспортивної конкурної школи на базі Дібрівського кінного заводу.
– Ми просто закохалися в це місце і хотіли б тут залишитися, – говорить Анастасія.
Кажуть, що люди у селі дуже приязні та добрі, допомагають, хто чим може: приносять картоплю, молоко, консервацію.
Усі коні, які тепер бігають дібрівськими засніженими доріжками, навчені, їздові, ходять під сідлом. Ці благородні тварини щеплені та доглянуті, вони звикли займатися з малечею від двох років, зокрема іпотерапією.
Кому не байдужа доля переселенців із Красногорівки та їхніх тварин, прохання надсилати кошти на картку «ПриватБанку», № 5168755610001782, Олександр Богач.
Номер телефону Анастасії Богач – (050) 726-03-52.
