Особливого розголосу ініціатива набула навесні цього року.
Традиція прикрашати цвинтар пластиковими квітами, яка перейшла нам у спадок від радянських часів, залишається популярною донині. Служителі церкви переконують, що штучні квіти краще замінити на молитву, а екологи б’ють на сполох через вплив пластику на природу.
Зокрема, Всеукраїнська екологічна ліга, одна із перших громадських організацій в державі, що займається проблемами навколишнього середовища, переконує: пластикові квіти виділяють отруту в атмосферу. Спалення минулорічних таких квітів забруднює повітря токсинами. Закопувати ж їх немає сенсу, бо вони не гниють.
– Штучні квіти зроблені з пластику. Він розкладається протягом 100 років, а то і більше. Пластик – це по суті ксенобіотик, тобто неприродний матеріал. Тому не утилізується живими організмами. Натомість, під дією кліматичних факторів, в процесі розкладу пластикові квіти можуть виділяти дуже отруйні речовини у навколишнє середовище. Майже кожного року пластикові квіти замінюють на нові, а старі викидають на смітник. Звідки вони потрапляють на полігони, де можуть пролежати тривалий час. Знову ж таки, це шкода довкіллю. Краще висаджувати живі квіти, – розповіли у прес-центрі Всеукраїнської екологічної ліги.
Люди використовують штучні квіти, бо вони не в’януть. А отже, економні. Проте й вони не довговічні: тьмяніють під сонцем та вітром, втрачають яскраві барви.
До слова, в європейських країнах штучні квіти заборонено приносити на кладовище. Прийнято нести лише букети та віночки із живих квітів.
Люди несуть на цвинтар штучні квіти, бо вони дешевші
Священики погоджуються із практичністю пластику та радять все ж не використовувати квіти з такого матеріалу.
– Пластикові квіти – це дешево і практично, тому й витіснили живі. З точки зору церкви, немає різниці, які квіти будуть лежати на могилах. Бажання прикрасити могили наших рідних природнє. Але якщо екологи говорять, що це негативно впливає на навколишнє середовище, значить, варто відмовитися від такої традиції. Є чимало різних невибагливих і красивих рослин, якими можна засадити могилку, – говорить Олександр Дедюхін, настоятель Свято-Миколаївської церкви, однієї із найстаріших у Полтаві.
Крім того, деякі священики не лише проти пластикових квітів, а й паперових.
– Церква постійно застерігає від використання паперових чи пластикових квітів. Живі – це символ вічного буття, побажання майбутнього воскресіння. Символіка штучних квітів протилежна цьому. До того ж, вони несуть у собі фальш, імітацію. На жаль, оскільки дешевші за справжні та ще й не бояться морозів, їх почали широко використовувати. І не лише на цвинтарі, а подекуди й у храмах. Там, де священик не зважується протистояти свавільним парафіянам зі спотвореною уявою про красу, – переконаний архієпископ Ігор Ісіченко, священик Української автокефальної православної церкви Харківсько-Полтавської єпархії.
Ідея прикрашати могили пластиком родом із Радянського Союзу
Раніше в українській і загалом слов’янській народній традиції не було звичаю прикрашати вічні домівки померлих. Загалом виробництва пластмаси не існувало до ХХ століття. Лише у роки радянської влади стало модно і практично прикрашати могилки пластиковими квітами. До речі, розкішні букети штучних троянд чи лілій нерідко припадали пилом у помешканнях радянських людей.
– Складно назвати це традицією, це радше мода кількох десятків років, спричинена бажанням зняти із себе відповідальність і полегшити собі працю, адже пластмасові квіти не потребують догляду. У часи Радянського Союзу ця практика дуже добре відповідала антирелігійним змаганням держави, яка намагалась в будь-який спосіб підмінити релігійну правду та духовні цінності тими чи іншими замінниками-сурогатами. Натомість, згідно із традицією і вченням церкви, найбільше, чого потребують померлі – це наша щира молитва та молитва церкви за прощення гріхів і Божий дар спасіння. Пластмасові квіти, як засіб вшанування померлих, є не лише позбавленими богословської символіки і зайвими, але й призводять до отруєння довкілля і відповідно до загрози здоров’ю та життю людей. А це є вагомим аргументом для відмови від цієї синтетичної оптичної прикраси, – переконаний Володимир Шеремета, керівник Бюро УГКЦ (Української греко-католицької церкви) з питань екології.
Вигадливі українці знайшли альтернативу штучним квітам та ідею, як зекономити на живих квітах, ціна яких до поминальних днів зростає у кілька разів. Дехто використовує екологічно чисті букети із сухоцвіту.
Якими раніше були українські кладовища
Українські кладовища завжди потопали в зелені, земля була вкрита килимом із барвінку. Якщо не було можливості відвідати місце поховання людини, існував звичай садити дерево на пам’ять про неї. Наприклад, дуб Шевченка в Полтаві – це перший в Україні живий пам’ятник Кобзарю, посаджений як знак спомину про перевезення тіла поета до нашої країни полтавською «Громадою» 1861 року. Загалом Тарасових дубів в Україні чимало. Полтавський знаходиться на вулиці Менжинського, 7.
У давнину могили не накривали кам’яною плитою, не ставили гранітних пам’ятників. Гробниці князів Русі, каплиці-усипальниці козацької старшини та пам’ятники на могилах видатних суспільно-політичних осіб можна не враховувати, адже це не було загальнонародною практикою. Ніколи не розташовували кладовища в зонах потенційного підтоплення річкою, а на узгір’ях.
Кожна рослина мала своє призначення
Українці мали цілу систему рослинних розпізнавальних знаків на могилах. Якщо людина знала символіку тієї чи іншої рослини, то біля невідомої могили могла з великою точністю відгадати, кого в ній поховано: чоловіка чи жінку, одружену людину чи ні тощо.
На могилах заміжніх жінок сіяли материнку, садили липу. В українських народних піснях символом одруженої жінки є також яблуня, груша.
На могилах чоловіків садили дуб, ясен, клен.
На могилах вояків садили березу, яка в стародавній українській традиції вважалась чоловічим деревом, а не жіночим, як у росіян.
На могилах тих, що загинули в бою за нашу країну, або на могилах українців діаспори садили кущ калини як символ України та пролитої крові.
На могилах незаміжніх дівчат (одиноких бездітних жінок) сіяли барвінок, садили кущі любистку й калини. Любисток давні українці вважали символом сексуальних стосунків між чоловіком та жінкою. Висаджений на могилі дівчини, він символізував, що вона так і не пізнала подружнього життя.
На могилах неодружених чоловіків садили «чоловічі» дерева (дуб, ясен, клен), а також сіяли барвінок. Під час відвідин кладовища дівчата плели вінки і прикрашали ними могили неодружених хлопців.
На могилах самогубців обох статей садили вербу.
Під час написання статті використані матеріали етнографічної праці Олекси Воропая «Звичаї нашого народу».
