Родина Ліскіних зараз
За 50 років подружнього життя їм довелося жити у різних куточках колишнього Радянського Союзу, адже глава родини був військовий зв’язківець. Замерзали в снігах там, де був звичай не рятувати людину в біді. Іноді жінці хотілось кинути Північ, але обов’язок не дозволяв. Про нелегке життя розповіли «Колу».
Знайомство молодого чоловіка з майбутньою дружиною відбулося, як у казці, згадує Віктор Ліскін.
– Після закінчення культосвітнього училища поїхав у Чуваську Республіку працювати художнім організатором у місцевий Будинок культури, – згадує 73-річний чоловік. – На танцях побачив неймовірної вроди дівчину. Мене вразило її довге каштанове волосся, білосніжна усмішка, біле намисто на шиї… Як згадує зараз, закохався з першого погляду. Почали спілкуватися.
Віктор Андрійович родом з Мордовії, яка за часів Радянського Союзу називалася Мордовською Республікою.
Віктор Ліскін обрав професію військового, кохана дружина підтримала вибір
Потім пана Віктора призвали до лав Радянської Армії. Закоханий часто писав листи дівчині, яка покорила серце на танцях. Пізніше закінчив військове училище, військову академію у Ленінграді. У 1961 році молоді люди побралися й переїхали до Казахстану, куди Віктора Андрійовича направили на роботу.
– Так і розпочалося наше життя на колесах, – розповідає підполковник у відставці. – Часто переїжджали з одного гарнізону до іншого. Мені як військовому доводилося служити в різних куточках колишнього Радянського Союзу: у Росії, Україні, на Заполяр’ї та за кордоном – у Польщі.
Має багато нагород, медалей від керівництва країн, де перебував на військовій службі.
Родина Ліскіних в молодості
На Півночі навіть птахи на льоту падали і замерзали
Найбільше часу довелося прожити на Півночі: в Заполяр’ї, у Середньокалимську – 11 років. Саме цей період подружжя вважає найсуворішим і найціннішим життєвим досвідом. Дружина завжди була поруч із чоловіком, підтримувала.
– Умови в Якутії, де розташовувася військовий штаб, були дуже суворими, – згадує подружжя. – Узимку температура трималася не менше -65 градусів за Цельсієм. Було так тихо і безвітряно, що навіть птахи у польоті падали й замерзали.
Часто стояла настільки суха морозна погода, що можна було відчути запах диму від цигарки на відстані п’яти – шести метрів. Військові й місцеві жителі намагалися якомога менше часу проводити на вулиці. «Приїжджі» (так називали військових і їх родини, – прим. авт) жили в будинках, які опалювалися електрикою.
– Такі помешкання називалися гуртожитками, розраховані вони на кілька сімей, – згадує Юлія Павлівна.
Вертольоти, вантажівки та собаки – незамінні засоби пересування
Військовим видавали хутряний спецодяг. Чоловіки носили на ногах унти, хутряні шапки й кожухи. Жінки надягали валянки, пальта, шуби.
Дружина за освітою педагог. Працювала у дошкільних закладах, завідуючою дитячим комбінатом, бібліотекарем.
У місті Тіксі, що поблизу Якутії, теж довелося побувати. Подружжя згадує, що іноді була така заметіль, що на відстані витягнутої руки нічого не було видно.
– У таку негоду тих, хто заблукав, виводили хіба що собаки, – каже Віктор Андрійович. – Ішли спереду й озиралися, вказуючи дорогу до людських поселень.
У Якутському центрі знаходилися антени зв’язку. Після північного сяйва місто лишалося без зв’язку. Після того як побудували систему зв’язку «Горизонт» (у цьому брав участь і Віктор Андрійович, – прим. авт), телефонний зв’язок покращився. Пересуватися можна було лише на вертольоті, нечасто на вантажівках.
Такий був будинок, де довелося жити подружжю
Місцеві жителі їздили на собаках. Віктор Андрійович розповів про цікавий випадок.
– Отримувати зарплату потрібно було їхати в сусіднє поселення, мене згодився відвести один знайомий якут, – розповідає колишній військовий. – Їхали на собаках. Щоб не загрузнути в снігу, доводилося по черзі бігти біля саней. Я відстав від упряжі з санями.
«У якутів є звичай: того, хто відстав від саней або тоне у воді, не рятують, навіть якщо це хтось із їхньої родини. Адже місцеві вважають, що духи не сприятимуть ловлі риби, а це чи не єдиний харч якутів».
Як пригадує чоловік, його рятувати ніхто не збирався, вибиратися довелося самому. Але турбувався не за себе, хвилювався, щоб, у разі чого, родина не залишилася без грошей.
На друга, який залишив його у біді, не ображався.
По дорозі на пологи випала з упряжки
Під час проживання на Півночі народилася донька Оксана. Юлія Павлівна згадує, що народжувати їхала на упряжці собак.
– Я випала з саней, але знайомий повернувся й забрав мене, повіз до лікарні, – каже дружина. – Приємно, що заради російської вагітної жінки знайомий з Якутії не став зважати на звичаї свого народу. Навіть ходив пізніше дізнаватися, хто народився.
Щоб прогодувати немовля, Юлія Ліскіна готувала суміш із сухого молока, варила рибу.
Виховувати дітей у холодних умовах було важко.
– Оксана немовлям не хотіла їсти метеринського молока, відмовлялася, – згадує пані Юлія. – Тож я готувала суміш із сухого молока, варила пісну рибку.
Як розповіла жінка, іноді закрадалася думка покинути все, повернутися в Росію чи Україну. Але військовим цього не дозволяли. Та й не шукали ми легкого життя, звикли до труднощів.
У Якутії харчувалися сушеною картоплею, рибою, м’ясом оленів
Їли в Якутії здебільшого сухі продукти. З осені у військовий штаб завозили картоплю, цибулю. Пригощали нею якутів. Місцеві навіть іноді самі готували варену картоплю.
– Нам доводилося жити за якутськими звичаями й правилами, – розповідає подружжя. – Висушували картоплю, інші овочі, м’ясо, рибу. Потім намочували у воді й варили їжу. Але готували іноді й за російськими рецептами, деяким якутам подобалися страви Юлії Павлівни.
Якути не розуміли, як можна споживати огірки, боялися їх, викидали. Деякі з цікавості куштували, але потім викидали.
– Здебільшого харчувалися рибою та м’ясом, – каже Юлія Павлівна. – Я готувала рибні пироги, котлети, юшку.
У Середньокалимську карасів за рибу не вважали, місцеві жителі не ловили їх. Подружжя разом їздило на річку Колима на риболовлю, щоб заготувати харчі на зиму.
Тримали теплицю, курник.
– М’ясо якути готували так, як ми готуємо варену картоплю: нарізають, складають у казан чи каструлю, ставлять на вогонь і варять, – каже Юлія Павлівна.
Як розповіла жінка, їдять місцеві жителі м’ясо недовареним, напівсирим.
Щоб прогодувати невелику родину, треба заготовити на зиму м’ясо кількох оленів.
Відзначати релігійні свята заборонялося, але подружжя потай святкувало, бо переконане: холод зцілює
Святкувати православні свята на той час було заборонено, адже у Радянському Союзі панував культ атеїзму. Але подружжя разом з іншими друзями потай організовували невеликі вечори відпочинку, готували святкову вечерю чи обід.
Щоліта родина Ліскіних їздила відпочивати до Криму.
– Ми взимку не хворіли, лише навесні, коли погода змінювалася, – каже подружжя. – Був один випадок, коли знайомі з Ленінграда привезли до Якутії хвору на пневмонію дівчинку. Сталося диво – вона одужала у кліматі Півночі. А в Ленінграді знову почала хворіти.
Підготовка до «золотого» весілля
У 1975 році Віктора Андрійовича направили на службу в Україну.
– Я міг сам вибрати, де служити, вибрав Полтаву, мені воно дуже сподобалося, – каже Віктор Андрійович. Дружина без роздумів поїхала за коханим чоловіком.
Зараз подружжя на пенсії, допомагають виховувати внуків. Віктор Андрійович захоплюється риболовлею, полюванням, збиранням трав і грибів. Юлія Павлівна любить готувати, зустрічати і пригощати гостей. Про період у житті, коли довелося часто переїжджати, згадують з теплотою. Переглядають старі фотографії, що навівають спогади… У лютому подружжя Ліскіних святкуватиме 50 років подружнього життя.
– Ми хочемо зібрати за одним столом усю нашу велику родину, адже маємо родичів у Росії, Німеччині, – поділилися пані Юлія та пан Віктор своїми планами.
Довідка
Юлія Павлівна походить із старовинної родини, де купцями були з діда-прадіда Селіванових. Предки жінки – купці першої гільдії. Прадід Юлії Павлівни вів торги з чотирма європейськими країнами, зокрема в Англії, Франції, Німеччині. За національністю жінка росіянка. Предки мали свої пристані, птахоферму. У Росії навіть є музей роду Селіванових, де зібрані цінні речі, спогади, листи. Родина спілкується з науковцями, дослідниками.
У Харкові опублікована книга про їхній рід.
Віктор Андрійович – військовий у третьому поколінні. Батько був командиром роти, особисто знайомий із Семеном Будьонним, пройшов не одну війну.
Подружжя Ліскіних має двох дітей, Віру й Оксану. Молодша Оксана живе у Полтаві. Старша Віра разом із власною родиною мешкає у Росії.
