На окупованих українських землях фашисти відразу ж почали встановлювати "новий порядок", який полягав у витонченій системі експлуатації і народовбивства. Згідно плану "Ост", розрахованого на тридцять років, населення СРСР підлягало частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.
До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, а потім — рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному, який поділявся на 6 генеральних округів ("генеральбецирків"). Полтавщина була включена до складу Київського генерального округу і поділена на 11 округів ("крайзгебітів"). Кожний з них пересічно охоплював територію чотирьох районів. Зберігався також радянський адміністративний поділ на райони та структура господарських органів. Всі керівні посади в гебітах займали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі (німці за походженням).
У числі інших керівників Третього рейху в Полтаві побував і Гітлер. За неперевіреними даними, перший його візит відбувся 3 грудня 1941 року, а другий (і останній) — 1 червня 1942 року. Цього разу Гітлер провів нараду з вищим командним складом вермахту, на якій були присутні Кейтель, Йодль, фон Бок, фон Клейст, Паулюс. Обговорювалися плани літнього наступу німецьких військ на сталінградському і північнокавказькому напрямах. Після наради Гітлер відвідав Хрестовоздвиженський жіночий монастир, який щойно відкрився. Як згадують старожили, під час поїздки містом на вулиці Гоголя Гітлер вийшов з автомобіля і пригостив дітей цукерками.
На окупованих теренах СРСР, як і в Німеччині, німці ввели середньоєвропейський час, тобто перевели стрілки годинників на дві години назад. Вони заборонили користуватися радіоприймачами, в кого вони ще залишилися після того, як радянська влада на початку війни вилучила їх у населення, а також ввели обов'язкову реєстрацію жителів міст і сіл. В кінці 1941 року в Полтаві при реєстрації було виявлено 89 310 жителів (проти близько 130 тисяч напередодні війни), в тому числі 31 тисяча дітей віком до 16 років.
За час окупації чисельність населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями євреїв та відтоку жителів міста на село. Станом на 1 травня 1942 року в місті мешкало 73 915 жителів, з яких чоловіки складали 28 238 (38,7 відсотків), а жінки — 45 176 (61,3 відсотка).
Як не дивно, але в період німецько-фашистської окупації народжуваність полтавців перевищувала смертність. Так, у Полтавському районі протягом 1942 року народилося 1459 дітей, а померло 724 жителі. Протягом першого півріччя 1943 року народилося 489, померло 318. І це при тому, що безповоротні втрати населення відбувалися не лише внаслідок природної смерті. Люди гинули під час авіанальотів і підривалися на мінах.
За час окупації на старому полтавському цвинтарі, у дворі середньої школи № 27 та у Гришківському лісі окупантами було розстріляно більше 6 тисяч чоловік. Знищені були і всі хворі полтавської обласної психлікарні — майже тисяча дорослих і сто дітей.
Тяжкі матеріальні умови життя і соціальна незахищеність людей змушували їх вдаватися до різноманітних способів, щоб вижити. На стихійних ринках у Полтаві процвітала мінова торгівля і спекуляція. Всі торгували всім. Щоб якось прохарчуватися і вижити, люди продавали останнє. Спроби німців і окупаційних органів самоврядування заборонити стихійні ринки і припинити спекуляцію бажаних результатів не давали.
Незважаючи на розруху і страх перед окупантами, господарське життя Полтавщини поступово налагоджувалося, оскільки населення більше покладалося на власні сили, ніж на милість окупантів. Відкривалися приватні магазини і майстерні, які надавали мінімум послуг населенню, а їх власникам — заробіток. У Полтаві працювало 30 продуктових і комісійних промтоварних магазинів. Індивідуальною трудовою діяльністю займалося 514 кустарів і ремісників.
Їдальня на вулиці Шевченка, 29 відкрилася майже відразу після вступу німців до Полтави. Її хазяїн Дмитро Павлович В'язовський був уже літньою людиною. Починав В'язовський з того, що позичив у сусіда 18 кілограмів картоплі, а через два місяці його їдальня вже готувала по двісті обідів на день. На розі вулиць Першотравневої і Шевченка він почав відбудовувати будинок з метою відкрити там ресторан, їдальню і готель
Важливою підтримкою для працюючих полтавців стала мережа закритих їдалень на промислових підприємствах і в установах міста. Влітку 1942 року в Полтаві працювало 38 їдалень, де харчувалося 18 тисяч жителів. Близько 5 тисяч інвалідів і найбільш знедолених верств міського населення постійно чи періодично одержували матеріальну допомогу, розміри якої не забезпечували навіть прожиткового мінімуму, але не давали людям померти голодною смертю.
Значною підмогою для сімейного бюджету міських жителів стали городи, які окупаційна влада надавала всім бажаючим, знімаючи тим самим із себе відповідальність за їх матеріальне забезпечення. У Полтаві городи в приміській зоні мали понад 17 тисяч жителів.
Матеріал підготовлено на основі книги доцента кафедри історії України ПНПУ ім. В.Г Короленка Віктора Ревегука «Полтавщина в роки другої світової війни (1939—1945)».
Далі буде
