Після вигнання німців Полтавщина являла собою суцільну руїну. При відступі німці повністю спалили 557 і частково 1175 населених пунктів, 864 школи, 122 лікарні. Без даху над головою залишилося 108 тисяч сімей полтавців. Під час війни було знищено близько 80 відсотків промислового потенціалу Полтавщини.
З надією і тривожним очікуванням зустріли полтавці повернення радянської влади. Відчувши на собі всі принади німецького "нового порядку", більшість їх вітала прихід Червоної армії. Проте радість визволення від німців затьмарювало передчуття "помсти більшовиків" за те, що українці не з своєї вини перебували під німецькою окупацією.
Щоб вижити, полтавці в умовах окупації змушені були працювати на німців: хто на промислових підприємствах, хто в громадських дворах, хто в царині культури, освіти тощо. Два роки полтавці піддавалися масованій антирадянській пропаганді, в ході якої оприлюднювалися чисельні злочини більшовицького режиму, про які раніше навіть говорити заборонялося, і це не могло не позначитися на їх суспільній свідомості і політичних переконаннях. Крім того, власні прорахунки, в результаті яких Україна опинилася під ворожою окупацією, більшовицький режим намагався перекласти на українців. Тому побоювання полтавців були не безпідставними.
Не кращим чином поводили себе і червоноармійці на звільненій від ворога території. Є відомості, що військовослужбовці на правах переможців відбирали у населення продукти-харчування, птицю, рогату худобу, коней і домашні речі.
В таких умовах проходила відбудова поруйнованого війною народного господарства. Всі завдання вважались першочерговими і невідкладними: розмінування звільненої території, відбудова мостів і залізниць, промислових підприємств і колгоспів, збирання залишків врожаю і оранка на зяб. Катастрофічно не вистачало техніки, робочої худоби і робочих рук. Ті нечисельні чоловіки, які вціліли після окупації і не були вивезені до Німеччини, відразу ж були мобілізовані польовими військоматами до Червоної армії і кинуті на фронт без належного вишколу, а часто і без зброї з тим, щоб "искупить вину" перед радянською владою за те, що вони не з своєї волі опинилися на окупованій німцями території. Значна частина з них загинула при форсуванні Дніпра. У військових зведеннях про них говорилося коротко: "тело утонуло в реке", а їх рідні одержували похоронки з повідомленнями "пропав безвісти".
Зважаючи на це, молодь всіляко ухилялася від мобілізації на фронт. Як свідчив начальник обласного управління НКВС підполковник Ф.Н. Нізмайлов, лише під час однієї з перевірок на Полтавщині було виявлено більше 10 тисяч дезертирів Все ж до лав Червоної армії в 1943 році було мобілізовано 46800 чоловік, у 1944 році — 62925 і в 1945 році — 14300. Лише незначна частина висококласних фахівців окремих професій могла уникнути відправки на фронт, одержавши "бронь" для роботи на підприємствах військового значення, але і тут траплялися чисельні зловживання.
З настанням весни 1944 року потрібно було привести міста і села Полтавщини в належний санітарний стан. Для цього у відповідності з постановою обкому КП(б)У та облвиконкому були створені спеціальні санітарні команди, які мали очистити населені пункти від трупів, сміття і нечистот та відбудувати громадські туалети. Розташовані серед населених пунктів німецькі військові кладовища підлягали ліквідації. Трупи ворожих солдатів та офіцерів належало закопувати подалі від населених пунктів і доріг.
Матеріал підготовлено на основі книги доцента кафедри історії України ПНПУ ім. В.Г Короленка Віктора Ревегука «Полтавщина в роки другої світової війни (1939—1945)»
Далі буде.
