Війна наклала тяжкий відбиток на все життя полтавців. Їх матеріальне і побутове становище, як і в часи німецької окупації, залишалося вкрай тяжким. Люди одягалися в лахміття, яке залишилося ще з довоєнних або дореволюційних часів, та в обноски всіх армій, які пройшли протягом війни через Полтавщину. Взувалися в таке ж взуття або в кустарного виробництва галоші, та й то лише в холодну пору року, а в теплу, практично до заморозків, — ходили босими, особливо по селах. Не вистачало найнеобхіднішого, навіть сірників. Тому вогонь добували з допомогою кресал.
Київський вокзал у Полтаві 1943 рік
Запроваджена після вигнання німців у містах і робітничих селищах карткова система могла забезпечити хіба що найнижчий прожитковий мінімум населення. До того ж, державне постачання було диференційованим: дещо кращим на оборонних підприємствах, гіршим — на інших.
Так, норми продовольчого постачання для робітників та інженерно-технічних працівників, зайнятих на відбудові народногосподарських об'єктів, становили: 1,8 кг м'яса і риби, 0,4 кг жирів і 1,2 кг крупи на місяць;
для тих, хто був зайнятим на інших роботах, відповідно: 1,2 кг, 0,3 кг і 0,8 кг;
для утриманців: 0,5 кг, 0,2 кг, 0,6 кг;
для дітей: 0,4 кг, 0,3 кг і 0,8 кг.
Проте цих норм дотримувалися не завжди. Спостерігалися часті перебої у забезпеченні населення хлібом, який, до того ж, був неякісним, з чисельними домішками. У січні 1944 року були випадки, коли вчителі і медичні працівники по декілька тижнів взагалі не одержували хліба. Щоб якось вижити, вони змушені були займатися приватною практикою, продавати особисті речі тощо.
Продовольча проблема ускладнювалася ще й тим, що на Полтавщину почали повертатися бранці з Німеччини, колишні остарбайтери, частину з яких потрібно було працевлаштовувати, забезпечувати продовольчими пайками і надавати житло.
На кінець 1945 року їх прибуло 58 850 чоловік. У Полтаві з 918 репатріантів роботи не мали 756. На роботу їх не брали тому, що вони не мали паспортів, а оформлення документів на них затримувалося через нескінченні перевірки "компетентними органами". Щоб знайти вихід із цієї тупикової ситуації, колишніх остарбайтерів тимчасово (не більше місяця) ставили на гарантоване державне постачання за робітничими нормами.
З метою поліпшення продовольчого становища міського населення в березні 1944 року колгоспникам і одноосібникам було дозволено продавати на базарах і залізничних станціях хліб і хлібобулочні вироби. В загальносоюзному масштабі була запроваджена торгівля товарами за так званими комерційними цінами, які були в декілька разів вищими за державні, а тому недоступними для пересічного полтавця. Вихід із критичного становища влада шукала в широкому запровадженні підсобних господарств, які мали кожне більш-менш значне підприємство чи установа, та наданні земельних ділянок робітникам і службовцям у приміській зоні. У Полтаві в 1944 році індивідуальними городами користувалися 23 тисячі сімей. Влада виділила для них 1018 гектарів землі.
Відбудова житлового фонду та забезпечення полтавців дахом над головою була складовою частиною боротьби за поліпшення їх побутових умов. Основні будівельні роботи покладалися на створений на початку 1944 року будівельний трест № 306.
В першочерговий план будівництва були включені відбудова приміщень обласного комітету партії та Полтавського управління наркомату Державної безпеки. Проте в розгортанні відбудовних робіт, як і повсюди, спостерігалися великі труднощі, пов'язані з нестачею будівельних матеріалів та робочої сили. Проведені районними радами трудові мобілізації забезпечили будівництво в основному жінками-чорноробами. Тому станом на 1 червня 1945 року із загального числа працівників тресту кваліфіковані робітники становили лише 700 чоловік, а чорнороби — 1240.
На відбудовних роботах використовувалася і праця німецьких військовополонених. У Полтаві в 1945 році їх працювало 919, але з них 158 були хворими і непридатними до фізичної праці, а 160 могли працювати лише на легких роботах.
Якщо більшість полтавців у час війни і в перші повоєнні роки жила в неймовірних злиднях, то правляча комуністична номенклатура знаходилася наче в іншій державі, не відчуваючи нестатків ні в побутовому, ні в матеріальному плані. Вона користувалася окремими закритими розподільниками і їдальнями, де товари і продукти продавалися за твердими державними цінами, в декілька разів нижчими за ринкові.
Періодично номенклатурі надавалися дотації на харчування в закритих їдальнях, розміри яких визначалися таємними рішеннями обласного керівництва щоквартально. Так, 18 березня 1944 року рішенням облвиконкому був визначений контингент керівних працівників, які одержували дотації на вечері в таких розмірах: для 8 чоловік — по 120 крб. щомісячно, для 20 осіб — по 75 крб. і т.д. Всього витрати на дотації на харчування для номенклатури з 1 квітня по 31 грудня 1944 року становили 53 460 крб.
2 січня 1945 року обком КП(б)У та облвиконком прийняли спільну таємну постанову, згідно якої контингент номенклатурних працівників був значно розширений, відповідно збільшувалася і сума дотацій. У залежності від "ступеня відповідальності" вся номенклатура поділялася на три категорії: до першої ("найвідповідальніших") було віднесено 161 чоловік, до другої ("менш відповідальних") — 383 і до третьої ("найменш відповідальних") — 738.
Номенклатура також постійно отримувала дотації грошима на "покращення побутових умов". Згідно таємного кошторису на друге півріччя 1945 року, відповідальні працівники першої категорії, крім зарплати, одержували щомісячні дотації (в конвертах) у таких розмірах: перший секретар обкому і голова облвиконкому — по тисячі карбованців, секретарі обкому і заступники голови облвиконкому — по 600 крб., перший секретар обкому комсомолу — по 300 крб. завідуючі відділами обкому та облвиконкому — по 200 крб., і т.д.
Представники обласної номенклатури, включаючи і перших осіб у районах, одержували також щорічно одноразову допомогу в розмірі місячного окладу, а працівники апарату обласних організацій, які потрапили до числа контингенту "на покращення побуту", користувалися також дотаціями на додаткові сніданки в розмірі 80 крб. щомісячно.
Друге "гаряче харчування" для тих, хто засиджувався на роботі, одержували 2800 чоловік з числа партійно-радянського, господарського і карального "активу", тобто начальників різного калібру, в тому числі в обкомі партії — 100 чоловік, облвиконкомі — 75, обкомі комсомолу — 20, обласному управлінні внутрішніх справ — 120 і обласному управлінні державної безпеки — 70. Разом різноманітні доплати обласній номенклатурі на другий квартал 1945 року складали 2034 60 крб.
Крім того, обласна верхівка була прикріплена для індивідуального обслуговування до магазину № 19 у центрі Полтави.
Медичну допомогу номенклатурні працівники також одержували в окремій обласній лікарні, яка підпорядковувалася спеціально створеному з цією метою лікарняно-санітарному управлінню Наркомату охорони здоров'я УРСР, але тут теж була своя градація, яка залежала від обійманої посади пацієнта.
Постановою облвиконкому від 11 червня 1945 року були затверджені чергові списки керівного "активу", який мав право користуватися обласною лікарнею для номенклатури. Вище керівництво області і районів — (72 чоловіки) разом із сім'ями перебували на повному обслуговуванні лікарні і користувалися ліками безкоштовно. Із середньої ланки обласної номенклатури (155 чоловік) лише особисто керівники перебували на повному обслуговуванні, а члени їх сімей — на амбулаторному лікуванні і ліки в аптеці купували за гроші.
Серед прикріплених до цієї закритої лікарні були і 22 наукових працівників Полтави: директори, їх заступники і секретарі партійних організацій трьох вузів, професори і завідуючі кафедрами марксизму-ленінізму. Незначні пільги в обслуговуванні та лікуванні мала і районна номенклатура, для якої були виділені окремі палати в лікарнях.
Матеріал підготовлено на основі книги доцента кафедри історії України ПНПУ ім. В.Г Короленка Віктора Ревегука «Полтавщина в роки другої світової війни (1939—1945)»
