Щодо життя цієї країни в моїй уяві існувало безліч стереотипів.
І знаходиться ця країна недалеко, і друзі в мене є звідти. А стереотипів – сила-силенна! І диктатура там у них, і інфляція, і дефіцит справжній, і люди залякані, і соцреалізм квітне. Виявилось, все набагато оптимістичніше.
Звісно, я не буду аналізувати політичної ситуації в цій країні й робити висновків. Та й відчути за кілька днів усі нюанси життя білорусів мало хто зміг би. Тож, просто розповім про свої враження. А почались вони ще в Україні – в потязі.
Уявіть собі заповнений плацкартний вагон у літній день. Мені одразу стає страшно. Але даремно. Фірмовий поїзд «Київ – Мінськ» під назвою «Белый аист» був настільки чистеньким, ніби його відполірували ганчіркою. Провідники – охайні, люди навколо – ввічливі. Навіть прикордонники не дуже над нами знущалися. Я і літаком мандрувала з меншим комфортом. Наступний привід для здивування – мінський вокзал. Жодного підозріло вдягненого любителя пригод, жодного бомжа або просто голого по пояс хлопця у трениках, який смакував би холодне пиво у спекотний день. Знову ж таки – люди спокійні й чемні, вокзал – чистенький. Ні тобі знайомого туалетного смороду, ні інших ароматів, супутніх великому скупченню людей і літу. Може, там усім наказали приймати душ по тричі на день? Не знаю, але білоруський секретний метод працює. Хтось мені казав, це тому, що в Білорусі ще Радянський Союз не закінчився, там досі порядок. Але повірте, як дочка військового я намандрувалась достатньо, і Радянським Союзом у тому числі. І вокзали були смердючі, а пасажири – знервовані. Тож, справа явно не в радянському спадку.
Якщо торкнутися теми єдності слов’янських народів, то, звісно, ми схожі. Я, правда, вважаю, що всі люди на планеті Земля схожі. Проте жартома можна сказати, що білоруси такі самі, як українці, тільки більш спокійна і впорядкована версія. Мінчани дуже гарно вдягнені, пристойно і зі смаком. За цілий день ми побачили лише декілька представників неформальної молоді і жодної – це правда – вульгарно вдягненої дівчини.
Мінськ будували люди ґрунтовні і з широкою душею. До того ж на якомусь абсолютно порожньому місці. Інакше пояснити ці масштаби і центральний проспект у вісім полос я не можу. Архітектурно місто дуже нагадує Харків або Запоріжжя – просторе, індустріальне, радянське. Старовинний квартал з кількох будинків чистенький, як і все навколо. У ньому багато кафешек і художніх майстерень ,такий собі богемний куточок по-білоруськи. Решта ж – дійсно сталінський ренесанс. Думаю, такі архітектурні акценти пов’язані з тим, що Білорусь була майже вщент зруйнована у части Великої Вітчизняної, отже, столицю і відбудували у 50-их, з підходами, притаманними для тієї епохи. Цікаво, але на тротуарах зовсім немає припаркованих авто, на відміну від повністю заставлених машинами вулиць Києва. І бігборди теж відсутні. Через усе це місто здається майже порожнім. Як квартира без люстри або штор. Начебто все на місці, але чогось звичного не вистачає.
Дефіциту ми не помітили. Хіба що долари купити важко. Та нам вони були непотрібні. Але як любитель кулінарії я двічі заходила в продуктові магазини з «інспекцією». Є все, може трішки в меншому асортименті, ніж у нас. Проте білоруські товари доволі недорогі. Пару разів ми були навіть шоковані дешевизною. Так, у Києві камера схову нам коштувала 17 гривень, а у Мінську – 2. І квиток на електричку до Барановичів, містечка, що в 140 км від столиці, коштував 12 гривень.
Ще ми зовсім не помітили білоруської мови. Тобто вона начебто є – у вивісках, афішах. Але її немає в житті. Навіть в електричці бабусі, які розпродали в Мінську городину і повертались у свої села, розмовляли російською.
Але найкращими моїм враженнями від цієї країни, які я буду довго-довго згадувати, залишилось все ж таки дві речі. Унікальні ліси, ялинкові, з чорничними полянами і лісовими озерами. Кажуть, у них можна заблукати так, що тижнями будуть шукати, і не факт, що знайдуть. І весілля моєї найкращої подруги, заради якого ми цю чудову подорож і здійснили. А білого лелеку ми бачили на власні очі, коли їхали з молодими із РАГСу.
