Борис Галушко, фото з особистого архіву Бориса Галушка– Насправді я народився у Кременчуці, – розповідає Борис Павлович. – Але записали мене вже у Михайлівці Диканського району, куди направили працювати мого батька.
«У мене 300 братів і сестер»
– У нашій родині було три сини, наймолодшого, мене, назвали Борисом, різниця у віці між старшим і мною – 14 років.
– Мама чекала доньку, сподівалась, що хоч третя дитина буде дівчинкою, – каже Борис Павлович.
Дитинство Бориса Галушка пройшло в дитячому будинку, хоча хлопчик мав повноцінну родину.
– Мого тата призначили директором дитбудинку в Михайлівці. – Тож фактично і я ріс разом із дітлахами в дитбудинку. Окремого житла моя родина не мала, службова квартира тут же, під одним дахом.
Постійно в дитячому будинку жили близько 100 хлопчиків і дівчаток. Коли тато помер, на похорон прибули провести його в останню путь 300 моїх братів і сестер.
Мої батьки обоє були педагогами, батько, Павло Федорович – послідовник Макаренка, особисто знайомий із Сухомлинським, дружив із ним. Тато на той час був єдиним в області, хто удостоївся медалі Антона Макаренка.
– Я тричі ходив у перший клас, із п’яти років. Одного разу покинув перший клас (років шість тоді було), бо на мій гарний костюм хтось із дітей розлив чорнило, перевернувши чорнильницю. Я розсердився і на цьому мій перший клас того року закінчився…
У 6 років я мусив вирішувати контрольні з математики за 4 клас. Вирішаю те, що батько задав, – піду гуляти, інакше – ні. Тато мені прищеплював любов до точних наук.
«Моя шкідлива звичка – люблю гарно поїсти»
Борис Галушко та екс-мер Андрій Матковський на Святі полтавської галушки, фото Ніни Король
На святі Борис Павлович доводив, що недарма носить прізвище, пов’язане з полтавською стравою, фото Ніни КорольПро справи кухонні
– Готувати я і вмію, і люблю. Добре виходять у мене страви з м’яса, борщ. А ще коли буваю за кордоном і куштую там різні нові для мене страви, то удома радую близьких тим, що уподобав сам. Але для готування мені потрібен настрій.
– Оскільки мама мріяла про донечку, а народились три сини, то мене привчала з дитинства допомагати їй і на кухні, старші брати теж усе вміли. Та й загалом ми з братами намагались допомагати мамі, адже бачили, як їй важко, а тато часто був зайнятий роботою.
Тоді, ще в дитинстві, і визріло в мене бажання: коли в мене буде родина, я допомагатиму дружині більше, приділятиму рідним максимум уваги.
– У мене така фішка: люблю радувати близьких. Але щоб це минало не байдуже, щоб було прокоментовано, навіть коли щось не дуже сподобалось.
Про радянське виховання і юнацький максималізм
– Мене не брали в армію, але я так хотів туди піти, що підробив документи і два роки служив у Підмосков’ї. Був зв’язківцем, служба проходила під землею, ми несли бойове чергування. Тож за такі умови служби я двічі був по 10 діб у відпустці – нагорода свого роду. А це, як нині кажуть, дуже круто, інші солдати могли розраховувати хіба що раз на два роки поїхати до рідні.
Пригадую, що якраз під час моєї строкової служби в армії Китай напав на В’єтнам, розпочалась війна. Ми, солдати, усі як один написали заяви, щоб нас направили на війну. Але нас не відправили, адже ми несли службу в особливому підрозділі і виїзд за кордон нам на кілька років був заборонений.
Про хобі й перші зароблені гроші
Музика – невід’ємна частина життя Бориса Галушка. Навіть перші зароблені гроші, причому солідні, принесла йому музика.
У 15 років я вже грав на дискотеках у Кременчуці.
А ще не маючи 16 років і паспорта, їздив у Болгарію на гастролі з ВІА у якості барабанщика та вокаліста. Паспорт для виїзду за рубіж мені видали, а коли повернувся, забрали назад.
Завдяки музиці, я купив першу машину, адже ми з товаришами заробляли музикою на весіллях та інших святах. Виконували популярні у кінці 70-их – початку 80-их хіти.
Закінчив музичну школу по класу фортепіано, в армії грав, а з майбутньою дружиною співав разом у хорі в інституті.
Коли я вже був одружений, то грав в ансамблі Будинку культури ПТК в Полтаві. Але довелось покинути, дружина сказала: або я, або твоя музика.
У генах Бориса Галушка (по маминій лінії особливо) закладений хист до музики: дід Федір Середа, заслужений артист СРСР, трагічно загинув, виконуючи арію Ленського в «Євгенії Онєгіні». Він дружив із Іваном Козловським. Уживу я його не бачив, лише мама розповідала.
Про дружину і синів
– Мою дружину звуть Людмила. Я її не просто люблю, я поважаю її, горджусь тим, що вона у мене є.
Із дружиною познайомився в інженерно-будівельному інституті (нині техуніверситет), вчились на одному курсі.
– У мене кохання, як то кажуть з першого погляду. Вона зайшла з дівчатами з гуртожиток, у якому вже поселився я. Досі пам’ятаю, яка вона була гарна, в шубі, хустинці-павутинці, довга коса, красиві брови. Я узяв паспорти дівчат, прочитав, як звуть ту, що мені сподобалась. Так і познайомились. Зустрічались майже 5 років, тоді побралися.
Учились і виховували сина, живучи в гуртожитку. То я біжу на пари, а вона з малим Валерієм, то вона на пари, а я няньчу сина. Бабусям не віддавали, якось було незручно, мовляв, наша ж дитина, тож ми самі й няньчили. І нині усе з дружиною вирішуємо спільно.
«Сім’я – це моя зона відповідальності. Я нікого туди не допускаю, оберігаю родину, все заради них зроблю».
Сини Валерій та Петро, фото зі сторінки у соціальній мережі«Я прихильник швидкої їзди, на дорозі не люблю поступатись. Як у принципі і в житті. Але сідаючи за кермо, пам’ятаю, що відповідальний не лише за себе, а й за синів та дружину».
Про відпочинок і традиції
Люблю гірські лижі. Катаємось родиною в Карпатах, у Буковелі, або у Стасях під Полтавою.
Загалом люблю цікавий відпочинок, з іграми, анекдотами, атракціонами.
Серед захоплень – риболовля та полювання.
«Я така ж людина, як і всі»
– Під час виступу Smokie в Полтаві в «Листопаді», я відривався: танцював біля сцени, підіймав друзів на радощах… Потім казали ті, хто упізнав мене, що таким іще не бачили.
Про одяг
Гарний одяг люблю, галстуки підбирати і зав’язувати вмію. Розуміюсь у розмірах.
У молоді роки, коли діти були малі, міг поїхати в Москву, відстояти чергу з тисячі й більше осіб і купити комбінезон синові, дружині італійські чобітки. Гроші на це заробляв музикою.
Про риси, які поважаю в людях і які не терплю
Краще відданість, ніж професіоналізм. Адже навчитись можна, а от відданим бути не всі можуть.
Не люблю підлиз і боягузів. Я відчуваю відразу до таких, хоч зовні й не викажу це ставлення.
«Коли я не правий, пробачення проситиму довго, усвідомлюю свою вину. Переживаю це важко, пропускаю крізь себе біль, який завдав комусь».
– Я був і на висоті, і падав униз. Можу оцінити, хто мені друзі, а хто прикидаються такими. Коли ти при владі, так званих друзів з’являється багато. Коли з тобою щось стається, несправжні зникають, цураються.
У стосунках із друзями люблю стьоб, іноді це на межі фолу. Підколюючи один одного, ми таким чином розслабляємось. Збоку людям би здалось, що ми з друзями ображаємо дин одного.
Довідка «Кола»
Борису Галушку 53 роки.
Закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут та Харківський регіональний інститут державного управління УАДУ при Президентові України.
Трудову діяльність розпочав електрозварювальником Крюківського вагонобудівного заводу в Кременчуці.
Працював майстром, виконробом будівельно-монтажного управління (БМУ) у Лубнах.
З 1986 по 1994 рік – головний інженер Лубенського БМУ. У 1994 році очолив «Лубнигазбуд».
З 2000 року – перший заступник голови Лубенської райдержадміністрації, з 2002 року по 2005 рік очолював Чорнухинську РДА.
З 2005 року – радник голови Полтавської облради.
З 2006 року очолював територіальне управління Держгірпромнагляду у Полтавській області.
Розпорядженням голови Полтавської облдержадміністрації за №145 від 3 червня 2010 року призначений на посаду заступника голови облдержадміністрації.
Одружений, має двох синів, Валерію 27 років, Петру – 21.
