Там їй довелося стати першою вчителькою для учнів, більшість з яких навіть не розмовляла російською мовою, бо рідною для них була німецька.

Тетяна Котельникова, фото Ольги Правденко

Нині пані Тетяні 66 років, живе у Полтаві.

У 1965 році закінчила Ржищевське педагогічне училище (Київська область). Як одній з кращих студенток їй дозволили вибирати майбутнє місце роботи самій. Адже тоді випускники обов’язково повинні були відпрацювати кілька років там, куди направляла за розподілом держава.

– Пам’ятаю, я підійшла до карти й одразу ж подивилася на Схід, бо Захід мене не манив ніколи, – згадує Тетяна Іванівна. – Якраз тоді приїхав представник з Київського обкому комсомолу й повідомив, що потрібні кадри на цілину. І от із 120 випускників 28 поїхали до Казахстану. Серед них була і я. У Казахстані мене направили  в селище Надеждинку, де саме збудували нову школу. Я там була вчителькою почтакових класів.

Труднощі перекладу: із 28 учнів класу 24 говорили німецькою

Як виявилося, в селищі скрізь панувала німецька мова. Нею говорили в магазинах, їдальнях, лікарнях, навіть у радгоспі імені Павлова. Адже майже все населення Надеждинки – це німці, яких перед війною радянська влада переселила з Поволжжя в Казахстан.

–У моєму класі серед 28 учнів – 24 були німцями. На перервах між собою вони говорили лише по-німецьки. А деякі діти, наприклад, Катя Кім, – учителька показує на старій  фотографії маленьку біляву дівчинку, – взагалі не знала російської. За неї говорив її двоюрідний брат, навіть просив за неї «прузен» (до туалету). Згодом, ми почали вивчати російські букви, бо викладання велося російською і діти увійшли «в колію».  Якщо чесно, то мені не було з ними важко. Всі школярі виховані, хотіли вчитися. Мені назустріч йшли батьки, яких я просила більше говорити з дітьми російською мовою.



Школярі разом із Тетяною Іванівною, 1965 рік, фото надане Тетяною Котельниковою

Серед німецького населення Надеждинки дуже мало було змішаних сімей. Тетяна Іванівна знала лише кілька таких, де батько був німцем, а мама росіянкою чи навпаки. Переважно всі одружувалися з представниками своєї національності.

Незважаючи на труднощі перекладу, українській вчительці вдалося знайти спільну мову зі своїми учнями. Сьогодні з усмішкою Тетяна Іванівна говорить, що то була мова дружби, взаєморозуміння та потягу до знань. Одне слово, любов виявилася взаємною.

– Цих дітей я вчила шість років, бо викладаючи паралельно вступила в Кустанайський педагогічний інститут, де заочно вивчилася на вчителя російської мови й літератури. Тож після того, як мій клас закінчив початкову школу, я ще два роки була в них класним керівником у старшій школі.

Клімат степів змусив учительку повернутись в Україну

Потім 1973 році разом із сім’єю Тетяна Іванівна змушена була поїхати назад до України, бо степовий клімат їй абсолютно не підходив.

– Але маленьких німецьких школярів я пам’ятала завжди, згадувала про них виключно із теплотою та ніжністю.  – Можливо, через те, що це були мої перші учні, – каже Тетяна Котельникова.

Після переїзду, ще за радянських часів, Тетяна Іванівна кілька разів приїжджала до Казахстану до родичів, але побачити колишніх учнів їй не доводилося. А чотири роки тому жінка зробила закордонний паспорт і на травневі свята поїхала в Кустанай відвідати сестер свого покійного чоловіка. Хотіла вона тоді побувати в Надеждинці, але в країні саме піднявся страшенний ураган і вчителька  не змогла потрапити в селище, де колись починала свій трудовий шлях. Але телефоном вона зв’язалася зі своєю колишньою ученицею Танею Мажаровою, яка теж стала вчителькою і викладала в Надеждинській школі.

– Таня мені сказала, що в селищі моїх учнів залишилося лише кілька. Більшість німецьких переселенців виїхали до Німеччини в 1996 – 1997 роках, одразу після того, як отримали право на виїзд до країни, з якої походить їхнє коріння, – розповіла вчителька.

Відшукали свою першу вчительку через соціальну мережу в інтернеті

– У серпні минулого року моя донька Маргарита, котра живе теж у Полтаві, зателефонувала до мене й запитала чи знайоме мені прізвище й ім’я Зель Марія? Ну звичайно, що воно мені було знайоме! Це ж моя колишня учениця з Казахстану, – говорить Тетяна Іванівна. – З’ясувалося, що в одній із соціальних мереж, вона знайшла мою дочку і запитала про мене. Так почалася наша однорічна переписка та спілкування через скайп із Машею. Вона розповіла, що вже кілька років разом зі своїми однокласниками, шукала через інтернет свою першу вчительку.

Як виявилося, незважаючи на те, що майже увесь клас дружньо емігрував із Казахстану в різні куточки Німеччини, колишні однокласники продовжують спілкуватися і щороку зустрічаються у когось вдома. У 2011 зустріч мала відбутися в місті Аренсбурзі, що за 20 кілометрів від Гамбурга. Саме там жила Марія Зель, яка від імені своїх однокласників і запросила першу вчительку на цю зустріч.



Учні через 38 років, фото надане Тетяною Котельниковою



Торт для зустрічі випускників

Колишні учні купили вчительці квиток на зустріч однокласників в Німеччині

– І от у червні цього року, я 21 день була в Німеччині. Учні надіслали мені запрошення та оплатили переліт літаком в обидва боки. У Берліні Маша разом зі своїм чоловіком мене зустріли й провели екскурсію столицею Німеччини. Там, я мимоволі ще й взяла участь в антикризовій демонстрації, яка відбувалася на вулицях Берліна, – каже Тетяна Котельникова.

Інших своїх учнів вчителька побачила в Аренсбурзі на зустрічі випускників у китайському ресторані.

– Приховувати не буду, багатьох я не впізнала, адже з нашої останньої зустрічі минуло 38 років! Я розлучалася з дітьми, а зустрілася із людьми, яким уже «перевалило» за піввіку, – розповіла Тетяна Іванівна. – Незважаючи на те, що минуло стільки років, вони пам’ятали все: мої жести, костюми, взуття навіть панчохи зі швом ззаду! Я всім привезла подарунки: сувеніри, цукерки, українську горілку. Вони ж дарували мені квіти та показували свою країну.

«Найбільше мене вразили, пройняли аж до сліз, два моменти. Перший – це великий торт із шкільною «фотографією» посередині і другий – це коли в ресторані під час застілля, раптом всі кудись вийшли, а через кілька хвилин зазавучав піонерськй гімн «Взвейтесь кострами синие ночи» і мої учні зайшли в зал під цю музику в піонерських галстуках та пілотках. Скільки добрих та вдячних слів я почула на свою адресу. А це – найвища нагорода за вчительську працю».

Доля кидала то в Полтаву, то на Північ

Після переїзду до Полтави Тетяна Котельникова працювала вчителькою. Спочатку в 21, а потім у 29 школах.

Згодом, у 1979 році разом із чоловіком та двома дітьми Маргаритою та Віталієм, виїхала на Північ в Евенкійський автономний округ, де запропонували чоловіку роботу у газовій сфері. Там сім’я прожила сім років. Полтавка в Сибіру викладала в школі російську мову та літературу.

Після повернення назад до Полтави пішла на пенсію за вислугою років.

Зараз Тетяна Іванівна на заслуженому відпочинку, але веде активний спосіб життя: зустрічається з друзями, ходить на концерти, часто гуляє містом.

Довідка «Кола»

Масову депортацію німецького населення із місць його компактного проживання радянська влада розпочала в 1937 році.  Німців переселяли у віддалені райони СРСР – Казахстан, крайню Північ та Сибір.