Теятна Іваніна, керівник проекту розповіла про його здобутки
Сьогодні в Полтаві відбулася конференція «Регіональні аспекти біографічної роботи з жінками – жертвами соціал-нацистських переслідувань». Організована вона в рамках проекту «Жити і пам'ятати. Осмислення жіночого досвіду у воєнний час». Головне завдання проекту – зібрати усні спогади жінок-свідків подій тих часів.
У рамках проекту в Зіньківському, Кобеляцькому, Семенівському, Лубенському та Полтавському районах були створені історичні майстерні. Інтерв’ю у жінок брали працівники бібліотек, територіальних центрів, шкіл, громадських організацій. Було взято понад 100 інтерв’ю в жінок-остарбайтерів, з історій яких була написана книга «Історії обпалені війною» . Розповісти про свою роботу приїхали самі збиральниці історій.
Колишню остарбайтерку із Семенівщини віднайшли діти бавера
Марія Юрченко з села Крива Руда Семенівського району в роки війни була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Племінниця жінки, Любов Клімук записала історію тітки. Жінка, розповіла, що тітка потрапила до бавера (господаря) в глухе село серед лісу. Доїла корів, робила хатню роботу. Їй пощастило з господарями, люди були добрі до неї, робили на рівні, їли за одним столом.
– Тітку в 2000-х роках знайшли діти бавера, в котрого вона працювала. Написали їй листа, в якому згадували як вона в лісі на поляні розчісувала косу, а в неї волосся було до п’ят, та співала українських пісень. Вони присилали їй посилки, навіть вислали запрошення – виклик, – розповіла Любов Іллівна.
Але Марія Олександрівна так і не поїхала до них в гості. Їй було соромно. Пенсія в жінки була мізерна – 54 гривні, вона соромилася, що не зможе привезти навіть ніяких гостинців їм.
Із цим рушником тітка Любов Клімук Марія Юрченко пройшла через усю війну
Хотіли тричі спалити в крематорії
– Мені запам’яталася історія Євдокії Калюк із села Гриньки Семенівського району, яка була в концтаборі в Освенцімі. Жінку тричі хотіли спалити в крематорії, але попри все вона вижила., – розповідає Любов Мазанько, завідувач Краєзнавчим музеєм в селищі Семенівці, збиральниця історій. – Жінка тричі тікала з концтабору. Першого разу її спіймали вже майже на кордоні Польщі та України. Одразу ж запроторили до крематорію, але там саме закінчився газ, тож Євдокію разом з іншими смертниками відправили працювати. Другого разу вона тяжко захворіла, і фашисти думаючи, що вона не виживе, вирішили спалити її. Дівчину врятувала польська медсестра. Поки німці відволіклися, вона витягла її з гори тіл та сховала на нарах серед лахміття. А останнього разу її хотіли спалити разом з іншими в’язнями у квітні 1945 року, але коли вона була вже в черзі до крематорію, в табір увірвалися солдати – визволителі. Мабуть, Бог був на її боці. Мені Євдокія Захарівна розповідала, що коли почалася війна, мати дала кожній зі своїх доньок, а їх було 3 сестри, по молитовнику. Дівчата ледь не цілодобово читали молитви. Євдокія Захарівна переконана, що вижила, бо Господь почув її молитви про спасіння.
До теми: Як війну пережили полтавські музеї та їх працівники.
