Подвиг ветеранів не раз висвітлювався на шпальтах обласної партійної газети «Полтавський регіон». Згадаймо сьогодні про них, героїв цих публікацій.
Віталій і Тетяна Стекольникови – визволителі Полтавщини й України… (Віталій Васильович, на жаль, вже пішов із життя);
Ганна Храмова – прототип героїнь фільму «А зорі тут тихі»;
Іван Лантух – очільник обласної організації інвалідів війни;
Олександр ЗаІкін – геройвизволитель Полтавщини.
Ми пам’ятаємо про вас, славні герої!
А читачам нагадаємо про вашІ мужність і патріотизм.
ЦЕЙ ДЕНЬ МИ НАБЛИЖАЛИ, ЯК МОГЛИ...
Іван Лантух – учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни ІІ групи – уже більше десяти років очолює
Іван ЛантухПолтавську обласну організацію інвалідів війни та Збройних Сил. Він був ще неповнолітнім, коли розпочалася війна, сповна спізнав усіх незгод того часу. Але й досі зберіг і стійкість, і цікавість до життя, і небайдужість до тих, кому важко в цьому світі живеться… Можливо, саме через те, що знає не з книжок і фільмів, що то таке – лихо війни… А для нього самого та війна починалася так...
12 жовтня 1943 року у складі 372-го стрілецького полку 218-ї Ромоданівської дивізії Іван форсував Дніпро на Букринському напрямку. У ніч з 12 на 13 жовтня назавжди залишилося у водах Дніпра майже 150 наших хлопців.
Після звільнення Києва дивізія, у якій воював Лантух, з боями просувалася далі, в напрямку Житомира. Це були дуже важкі бої – відсутність доріг, зливи не давали змоги тиловим частинам своєчасно доставляти на бойові позиції харчі, боєприпаси, пальномастильні матеріали.
– Нам доводилося воювати по суті голими багнетами, – згадує ветеран.
23 листопада 1943 року їхня дивізія звільнила Житомир, але незабаром потрапила в оточення. Німці пішли на хитрість, залишивши вздовж залізниці вісім цистерн зі спиртом. Наші бійці відволіклись на знахідку, а гітлерівці тим часом кинули на них усі свої сили…
– Сім днів ми вибиралися з оточення, в яке потрапило 1900 бійців і офіцерів, а вийшло звідти 300, – згадує колишній фронтовик.
Далі були бої за звільнення білоруського міста Пінська, українського Львова, форсування Бугу, Вісли… За звільнення Володимир-Волинського їхній дивізії було присвоєне звання 218-ї РомоданоКиївської Володимир-Волинської стрілецької дивізії.
До 10 січня 1945 року велися тяжкі бої за утримання Сандомирського плацдарму. За участь у цих боях Іван Лантух одержав 10-денну відпустку і змогу з’їздити на батьківщину.
День Перемоги Іван Якович святкував у Бреслау. Але вже наступного дня, 10 травня, його частину по тривозі було перекинуто на озеро Балатон (Угорщина), де 25-тисячне угрупування есесівців відчайдушно вело бої з нашою армією.
Під час форсування Вісли на Дороткінському напрямку Іван був тяжко контужений.
Додому повернувся тільки в липні 1947-го року, з бойовими нагородами – орденом Червоної Зірки (за форсування Дніпра) та медаллю «За відвагу» (за форсування Вісли)...
Іван Лантух один із ініціаторів створення Полтавської обласної організації інвалідів війни та Збройних Сил, і вже більше десяти років її очолює. Вважає цю міцну й солідну організацію, на рахунку якої немало добрих справ, своїм дітищем. Він узяв під особистий контроль вирішення всіх найболючіших питань соціального захисту тих, кого інвалідами зробила війна.
А зорі там зовсім не тихі...
Ганна Храмова Щоразу, коли полтавка Ганна Терентіївна Храмова переглядає фільм «А зорі тут тихі», вона хвилюється, не може стримати сліз: це фільм про неї і її бойових подругзв’язківців, про те, як хоробро вони воювали, як уміли любити й дружити, як віддали свою молодість на захист рідної землі і вийшли переможцями в цій кривавій битві.
…Сім десятиліть тому Ганна Храмова (тоді Лихачова) дівчиськом прийшла на курси машиністів у Запоріжжі. Закінчила їх і отримала призначення на Урал, на потужне алюмінієве підприємство. Саме там, вдалині від рідної України, застала нашу землячку війна.
– То було страшно, приголомшливо, – згадує нині інвалід Великої Вітчизняної війни 1-ї групи Ганна Храмова. – Ми, юні робітниці, працювали в цехах по дві зміни, бо знали: для оборони Вітчизни потрібен метал.
Жахливе обличчя війни вона побачила вперше вічна-віч, коли на їхню станцію прибув ешелон із пораненими. Разом із подругами Ганна бігла в госпіталь допомагати нашим бійцям: дівчата здавали кров, доглядали за пораненими. А душа боліла: її родина, що залишилася в Україні, була вже під німцями… І дівчина пішла у військкомат:
– Хочу на фронт, – сказала твердо, – буду боронити від ворога рідну землю …
Ганна Храмова боронила небо на важливих об’єктах Ленінградської і Калінінградської областей. А ворог постійно висилав туди десанти, аби знищити їхні бойові позиції.
Одного разу, біля села Чашники, висадився такий десант: дужі, кремезні вояки вермахту. І проти них – їхній жіночий батальйон на чолі з єдиним чоловіком – командиром. Те, як дівчата переслідували фашистів, можна уявити собі по фільму «А зорі тут тихі». На щастя, в їхньому випадку того разу все обійшлося без втрат. У полон юні фронтовички взяли 25 добре озброєних німецьких десантників! І коли на допиті їхній командир дізнався, що в полон їх взяли шестеро дівчат, він був вражений і вимовив:
– Я схиляю голову перед мужністю ваших жінок …
Сьогодні інвалід війни 1-ї групи Ганна Терентіївна Храмова мешкає сама в затишній двокімнатній квартирі будинку, що по вулиці Фрунзе, у Полтаві. Незважаючи на свій поважний вік – 87 років, колишня фронтовичка часто виступає у школах, до неї приходять друзі з роботи.
