Дорога редакціє улюбленої обласної газети, нам надзвичайно сподобалася ваша ідея, присвячена Дню всіх закоханих. Тому вирішили розповісти і свою – особливу, як для нас, історію кохання.
Ми – Віталій В’юн і Марія Лук’яненко з Шишаччини. Історія наших стосунків надзвичайно зворушлива і почалася 2006 року. Цікаво, що деякою мірою саме газета «Коло» посприяла цьому випадковому знайомству.
Я, Віталій, того літа саме підшукував для себе роботу в Полтаві й від знайомих дізнався, що обласна газета «Коло» потребує позаштатних кореспондентів. Уже будучи знайомим із цим новим цікавим виданням і маючи досвід роботи кореспондентом районної газети «Сільське життя», не вагаючись, вирішив спробувати свої сили. Того визначального, як пізніше виявилося, дня, я придбав квиток на автобус «Шишаки – Полтава» і вирішив відвідати редакцію.
А квиток до Полтави купив без місця, тож для зручності я пішов у кінець автобуса, де було більше вільного простору. На задньому сидінні сиділи троє незнайомих дівчаток, одна з яких невимушено усміхнулась, що відразу ж привернуло увагу. Кілька хвилин я стояв, періодично поглядаючи на неї. Цікавість переповнювала, і я, не втримавшись, поглянув на найсимпатичнішу з них – саме на ту, що всміхалася мені постійно, і запитав, чи далеко вони їдуть. Виявилося, що вони жили в одному з сіл Шишаччини та їхали з райцентру додому. Поволі я завів розмову з дівчинкою, яка мені найбільше сподобалася. Відразу ж захотілося познайомитися, але вона довго не зізнавалася, як її звати.
Тоді нам судилося проїхати разом лише двадцять хвилин. Цей час минув досить швидко, і коли мої нові знайомі виходили на своїй зупинці, на душі залишалося доволі приємне відчуття від знайомства. Перед виходом симпатична дівчина таки зізналась, що її звати Маша. На диво, це було моє найулюбленіше жіноче ім’я. Ми навіть встигли обмінятися наостанок номерами мобільних телефонів. Не бачилися більше року. Було лише кілька дружніх телефонних дзвінків.
Наші життєві шляхи розійшлися. Маша поїхала навчатися до Харкова, я – до Києва. І, окрім випадкових зустрічей, ми не бачилися шість років. Але берегли номери телефонів, періодично зідзвонювались. Час минав. Кожен із нас жив своїм життям. Маша закінчила медичний коледж у Харкові та залишилася працювати там у лікарні, я продовжував навчання у Києві на юридичному факультеті заочно та влаштувався на роботу в службу безпеки Київської митниці.
Минулого року у вихідні я вирішив відвідати рідні Шишаки та побачити батьків. Але радісно погостювати вдома, на жаль, не судилося. У рідному містечку я випадково потрапив у ДТП і з важкими травмами був госпіталізований до Шишацької районної лікарні. Той день став визначальним у моєму житті, адже змінив у ньому все. На жаль, лікуватися довелося дуже довго, що призвело до втрати робочого місця. Я не зміг закінчити навчання, адже саме в ті дні мав захистити дипломну роботу і скласти державний іспит. Здавалося, у житті настала жахлива чорна смуга, адже втратив майже все, що у мене було на той час. Але одна зустріч, один погляд змінили і перевернули все знову.
Одного разу двері моєї лікарняної палати відчинилися і до неї ввійшла… Маша. За одну мить усе немов зацвіло в душі. Це було настільки неочікувано і так приємно, я не відразу зрозумів, що це не сон. Вона усміхалась. Я теж не міг втримати усмішки і не розумів, що за диво відбувається цієї миті.
– Машо, що ти тут робиш? – не приховуючи здивування, запитав я.
– Прийшла тебе провідати. Я щойно дізналася, що ти тут, –лагідно відповіла вона.
– Але як ти опинилася тут, у лікарні? Хіба ти не в Харкові? – нічого не розумів я.
– Уже ні. Я повернулася додому і віднині буду працювати тут.
Надалі ми з Машею спілкувалися щодня. Вона відвідувала мене по кілька разів на день, хотілося бачитися з нею все частіше. Одного разу Маша зізналася, що ще тоді, під час нашого першого знайомства, шалено закохалася в мене. Ці почуття настільки були зворушливими, що не полишали її серце весь цей час. Усі ці роки вона кохала мене і ніколи не знала почуттів сильніших. І справді, коли ми інколи розмовляли по телефону, Маша говорила, що кохає мене, але я й гадки не мав, що ці почуття вона не тільки зберегла, а й примножила.
Я ніколи не вірив у долю. Але коли життя постійно зводить тебе з однією й тією ж людиною, яку, незважаючи ні на що, не забуваєш ніколи, просто неможливо не повірити в те, що вам призначено прожити майбутні роки разом. І тоді я зрозумів, що саме з цією дівчиною я бачу своє майбутнє життя.
Невдовзі я видужав. Маша влаштувалася на роботу саме до тієї лікарні. Ми часто телефонували одне одному, і тепер вже я почав провідувати її на роботі, вишукуючи кожного разу можливість побачитись і поспілкуватись.
4 квітня минулого року я освідчився їй. Маша взяла деякий час на роздуми, але вже ніхто з нас у душі не сумнівався у своєму виборі та бажанні поєднати серця. Невдовзі вона відповіла мені згодою, і ми почали зустрічатися вже як закохана пара.
Сьогодні ми щасливі разом і кохаємо одне одного, мабуть, ще міцніше, ніж колись. Ми вже не бачимо життя одне без одного. Усі мрії, плани та сподівання пов’язані винятково з бажанням залишатися надалі разом. Тож не дивно, що цього року ми вирішили одружитися та будувати спільний родинний затишок. Зараз надзвичайно щасливі й живемо в очікуванні найвизначнішої події в житті – нашого весілля, для якого вже й обрали дату. Ми дивимося одне на одного завжди з радістю та усмішкою на вустах, погляди загораються під час кожній зустрічі, а нашу історію кохання вважаємо особливою та казковою!
Також читайте інші історії кохання від "Кола"
